Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Дідок стукає одною ногою об другу, силкуючись висипати пісок; скидає то одну, то другу сандалю і, бачачи, що з цього нічого не виходить, що пісок швидко набивається знову в сандалі, коли поставиш ногу на землю, злісно здирає їх із ніг і шпурляє майже до самої води. За цією боротьбою з піском з усмішкою на товстих губах стежить чоловік середніх літ, що сидить на камені біля самих дверей будівлі. Темне обличчя його, трохи попсоване од віспи, то береться зморшками, то знов розходиться від беззвучного сміху.
– Так їх, – каже він, побачивши, що дідок шпурнув сандалі від себе.
Але без сандаль дідкові ще гірше: гарячий пісок пече підошви так, що й не встоїш, до того ж нога наступає то на каменюку, то на гостру черепашку, то на сухі колючки, що їх поприносило на пісок із степу, і він, вилаявши і блискуче сонце, і пісок, і скитську землю, і море, зачепивши гидкою лайкою Посейдона, знов іде до сандаль і одяга їх на темні із білими смужками, де лежать ремінці сандаль, ноги.
– Бачу, Діодоре, що доведеться тобі взуватись у скитські постоли, бо твої шляхетні ноги, звиклі до твердих доріг Самосу, очевидячки, не виносять м’якого ґрунту Скитії. Але й коло Самосу є море й пісок, а сонце, здається, пече трохи дужче, ніж тут.
– Хай пропаде, згине цей пісок, і море, і сонце, і вся скитська земля з смердючими скитами. І як ти, Клістене, можеш рівняти наш Самос із цією калюжею, з цією клятою стороною. Ти буваєш тут тільки восени, коли ці розбишаки привозять свою погану пшеницю, та на весні, коли ми ловимо рибу, а я вештався по їхніх степах майже десять років. Ти знаєш, – пошепки сказав він, хоч скити були далеко й не розуміли грецької мови, – вони п’ють людську кров. Присягаюсь Гераклом, вони, як собаки, кидаються на ранених і смокчуть їхню кров. Ці ідіоти гадають, що з кров’ю ворога вони вип’ють і його сміливу душу. Подивився б ти, як їхня молодь після бою, нажершись крови, ходить із закривавленим ротом, та ще й хвалиться, як дерла зубами тіло та жлуктала кров.
Він голосно й гидко вилаяв скитів і плюнув. Миршавий собака, що підійшов був до Діодора, втягуючи смачний запах юшки, одско-чив і здивовано подививсь на нього.
– Геть! – замахнувсь на собаку Діодор.
– Добре, що вони не розуміють тебе, Діодоре, – засміявсь Кліс-тен, – а то не минуло б тобі напувати своєю кров’ю пруття та іржавий меч їхнього Арея. Хе, хе!
Діодор злісно подививсь на берег, де були скити.
– Он, ба! Порозлягайсь, мерюки! – показував він ополоником на скитів.
Тепер обидва скити лежали поруч, і старий щось говорив молодшому, показуючи на море.
– Ось ти лаєш скитів, Діодоре, а Гомер зве їх «славними кобило-доїльниками та найсправедливішими між людьми». А я так думав, – додав Клістен, і очі йому заблищали лукавими вогниками, – що ти, вештаючись по степах скитських, так покохав скитів, що станеш їхнім рапсодом і оспівуватимеш скитських героїв під звуки семиструнної кітари.
– Хай оспівують їх брати – їхні степові вовки під звуки немазаного скитського воза. Славні кобилодоїльники! А чи бачив ти, Кліс-тене, як вони доять своїх кобил? Не бачив? А я бачив. Тьху! – плюнув він. – А рабам виколюють очі, щоб не втекли та доїли кобил і збивали молоко. Славні кобилодоїльники. Гомер скаже… Добре, що він був сліпий і не бачив цього та не попавсь до скитів у лабети: заспівав би старий брехун у скитську кістяну дудку, коли б ці «славні кобилодоїльники» примусили його доїти кобил укупі зі сліпими рабами.
– Проте ти, Діодоре, зміняв славний Самос на Скитію, а куховарню тирана Полікрата – на цей казан із юшкою. Чи не хотів ти, тікаючи з Самосу, щоб Полікрат побивавсь за тобою, як за перснем, якого він колись упустив у море, і не зрадів, побачивши тебе в рибі, як перстень, коли рибу з тобою подадуть йому до столу з часниковою підливою? Хе! хе! Ось я чув, як ти вилаяв Посейдона, коли шпурляв свої сандалі… Гляди, коли б він не згадав про це, коли вертатимемось додому в Пантікапею7 і не нагодував тобою меотійських8 оселедців.
Хе, хе! – знову тоненько засміявся Клістен. – Без жартів, Діодо-ре, – додав він, – чого ти втік із Самосу?
Діодор помовчав, зняв сандалю й висипав із неї пісок.
– Та от і втік через ці самі перстень та рибу, – сказав він, одягаючи знову сандалю.
– Як це? – витріщив очі Клістен.
– Та так… Ти ж знаєш Полікрата. Цій паскуді вдавалось усе, чого він забажає. Дійшло до того, що вся наволоч, що була коло нього, стала впевняти його, що боги тільки й думають про те, як би догодити йому, Полікратові. Нарешті й сам він увірував у це й захотів випробувати Посейдона: упустив персня в море, наче не навмисно, і став чекати, чи не винесе йому з моря Посейдон персня. Чекає день, чекає другий – нема ні персня, ні Посейдона. Зажурився Полікрат. Кажуть, що він зажурився неправдиво, навмисно вдавав із себе нещасну людину, але це брехня. Зажурився він таки добре, і не так через те, що зробив дурощі, кинувши персня в море, а через те, що Посейдон мало про нього, Полікрата, думає. Думав, думав, як вийти з цього прикрого становища, та й надумав. Кличе мене в покої… Я був тоді за головного куховара. «Діодоре, – каже (а сам свердлить мене очима, а очі ж ти знаєш, які в нього – гадючі), – Діодоре, як готуватимеш рибу до столу та розріжеш її, в ній буде той перстень, що я впустив у море. Розумієш, кухарю?» Та й сунув мені щось у руку. Подивився – перстень, такий самий, як і той, що він укинув у море.
– Так, – зацікавившись, протягнув, Клістен. – Ну, а ти що ж?
– Розумію, кажу, покладу персня в рибу. «Не ти, – каже, – покладеш, а Посейдон зробить так, що риба проковтне персня. Іди, – каже, – та гляди, щоб риба проковтнула персня, бо інакше тебе самого ковтатимуть риби…»
– Добре! – засміявсь Клістен. – Що ж ти, поклав персня?
– Поклав.
– У