Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– У полон забрала! – сказав Дорош.
– То тепер я все знаю.
– А Стрешня тут?
– Тут. Дуже хвалив тебе. Засумували ми з матір’ю, не знаємо, що робити: чи тебе шукати, чи по тобі панахиди правити. А тут пішла чутка, що й Стрешня з москалями та Семеничем теж десь зникнув.
Мати й Галя плачуть щодня, сумно, хоч і не заходь у хату. І став я учащати до шинку і випивати. Та як вип’ю, все тебе згадую, плачу та тебе вихваляю. І розповів я якось сп’яну кумові, як ти визволив запорожця із в’язниці.
– Якому кумові? Череді?
– Атож. Посварився я потім трохи з кумом за випивкою, а він розсердився, пішов до воєводи і розповів йому усе як було, та ще про те, що я ховав у себе Глека. Розлютувався воєвода і почали мене тягати у Приказ, а потім завдано мене у в’язницю. Катував мене піддячий і все допитувався, чи не у мене переховані якісь прелесні листи, що начебто привіз із собою Глек. Тричі допитував мене піддячий, а потім одвезли мене у Білгород до князя. Там мене і на дибу підіймали, ледве руки й ноги не повикручували. Спасибі, заступився за мене полковник Донець: приїхав сам у Білгород, перебалакав з князем, і мене звільнено.
– Недурно звільнено! – обізвалася мати.
– Ну, що ж. Це правда, що недурно: взяв у мене полковник і гайок, і дві пари волів, і пасіку, а все ж таки, спасибі йому, врятував від наглої смерти.
– А що ж той паскуда, Череда? Як же йому не соромно! – обурився Дорош.
– А Череді що? Одібрав у мене воєвода винницю та віддав Череді за вірну службу. А тепер що хочеш, те й роби: хоч іди старцювати, хоч іди в піддані до полковника або до пана сотника, бо нема з чого службу козацьку нести. Визволив мене Глек від татарського аркану, але дорого коштує мені це визволення. Усе життя пам’ятати буду! Лиха година принесла його на мою голову на слободи.
Дорошеві дуже неприємно було почути це від батька. Хіба Глек винний у цьому? Батько ж сам запросив його до себе на винницю і сам сп’яну розляпав про Глекове визволення з в’язниці своєму кумові, а тепер лає Глека.
– Не журися, тату! – сказав Дорош, – у мене є гроші!
– А багато у тебе є грошей?
– Три таляри!
Батько усміхнувся.
– Недалеко підеш з цими грішми!
– А ще у мене є татарська шабля: вона коштує дорого!
– Скільки ж вона коштує?
– Та вісім або десять карбованців!
– Що ж – це гроші… Пару волів можна придбати. Де ж ти добув цю шаблю?
Дорош розповів батькові про облогу Сіркового табору, але в нього не було вже того запалу, з яким він розповідав про свої пригоди. Сумно стало хлопцеві.
– А де ж Галя? – раптом згадав хлопець, – на ярмарку?
– Мабуть, на ярмарку! – відповіла мати, – а вона…
Дорош не дочув, що сказала мати про Галю: на дворі люто загавкав Бровко.
– На кого це?
Дорош виглянув з дверей. У двір в’їхали три вози; коло возів були дігтярі, Глек та Панас. Вози були порожні: ні бочок з дьогтем, ні вугілля не було, мабуть, дігтярі продали свій товар на ярмарку; тільки до третього воза були прив’язані запорозькі коні.
– От тобі й маєш! – сказав батько. – Гості. Кого ж це Бог несе?
– Це – Глек та дігтярі! – відповів Дорош.
– Глек? – здивовано запитав Наливайко, – чого ж він лізе в саме осище? Воєвода дізнається – ледве чи він повернеться за пороги, та й мені знову через його буде халепа! Ще не багато зазнав я лиха через цього запорожця! Та де ж він? Я щось його не бачу: якісь бородаті вуглярі та парубок…
– Ну от бач! Ти навіть не пізнав Павла, а боїшся, що його пізнає воєвода. Воєвода ж у вас новий.
– А Череда?
– А як Череда взнає, що тут Глек? Він же його ніколи не бачив. Ти не радий, що бачиш його, а він так клопотався, щоб щасливо довезти мене з Січі додому!
– Та я ж нічого, – трохи м’якше вже сказав Наливайко.
– Здоров, Семене! – гукнув Глек, побачивши Наливайка, – приймай гостей з Великого Лугу!
– Ну, не всі з Лугу, – обізвався один з дігтярів, – є і з Красного Кута!
– Просимо до господи, – ввічливо сказав Наливайко, – розпрягайте коні, воли та заходьте у хату!
– Ну, давай почоломкаємося, Семене! – сказав Глек, підходячи до Наливайка, – вибачай, що так довго загулявся з твоїм сином. Він у тебе – добрий хлоп’яга: коли б не він, давно б мої кістки порозтягали в степу вовки-сіроманці.
Наливайко холодно поцілувався з запорожцем.
– Ти що ж дуже чорнявий став? – насмішкувато сказав він, витираючи рукавом губи, – вугілля випалював чи дьоготь гнав?
– Це для вашого піддячого так убрався, дуже він мені полюбився.
Хоч Наливайко й плакався синові на свою долю, але він міг ще добре почастувати гостей. Згодом Глек, Панас та дігтярі, умиті й у чистих сорочках, як і Дорош, сиділи в хаті й обідали. Наливайко почував себе погано: він непомітно поглядав у віконце, чи не підглядає через тин Череда, чи не здогадається він, що у нього, Наливайка, такі небезпечні гості?
Але боятися, власне, було нічого: майже в кожнім дворі були гості, що приїхали на ярмарок і завітали до своїх знайомих козаків та міщан. Та й Глека трудно було пізнати у цьому чорнявому, бородатому чоловікові, що сидів на покуті.
Наливайко багато пив і п’яний знову почав скаржитися на свою долю, потім став докоряти Глекові, що через його він зубожів та зробився мало не жебраком. Сумно було хлопцеві чути це від рідного батька, але він, як малий, не втручався в розмову.
Тільки мати спиняла свого чоловіка і якось жалібно казала йому:
– Та годі тобі, Семене! Та що ти! Хіба ж можна так казати на гостя!
Глек спочатку не зрозумів, в чому саме докоряє йому Дорошів батько, і намагався довести Наливайкові безглуздість його гадки, але потім замовк і похмурився, тільки очі йому горіли, як дві вуглини, від гніву.
Всі почували себе ніяково. Дігтярі спробували були перевести розмову на інше, але Наливайко повертався раз-у-раз на своє. Невідомо, до чого б дійшло діло, коли б мати, почувши, що хтось