Дженні Герхард - Теодор Драйзер

пливли, змінюючи одна одну, невиразні тіні. Чому до неї так вабило чоловіків? Чому Лестер так наполегливо домагався її? Чи могла вона свого часу встояти проти нього? Вона згадала, як жила в Колумбусі, як ходила збирати вугілля. А зараз вона в Єгипті, в цьому величезному готелі, до її послуг розкішний номер з кількох кімнат, і Лестер, як і раніше, її любить. Скільки він витерпів через неї! Чому? Хіба вона така незвичайна жінка? Колись Брендер твердив це. І Лестер говорив їй те ж саме. І все ж Дженні смиренно відчувала, що вона тут не на місці, немов в руках у неї — пригорщі дорогоцінного каміння, яке не належить їй. До неї часто поверталося відчуття, якого вона зазнала під час першої поїздки з Лестером до Нью-Йорка, — начебто це казкове життя — недовговічне. Доля підстерігає її. Щось трапиться, і знову вона опиниться там, де й була — в глухому провулку, в убогому будиночку, в старій поношеній сукні.

Потім думки її полинули до Чикаго, вона згадала знайомих Лестера, і їй стало зрозуміло, що саме так і буде, її не приймуть у товаристві, навіть якщо він з нею одружиться. Зараз вона розуміла й причину цього. Дивлячись на чарівне, веселе обличчя жінки, з якою щойно пішов Лестер, вона читала думку: «Ти, можливо, й дуже мила, але ти — не його кола». І зараз, танцюючи з ним, м-с Джералд, мабуть, думає, що сама була б для нього куди більше підхожою дружиною. Йому потрібна жінка, яка виросла в однаковому з ним середовищі. Від Дженні він не міг і чекати знання всіх дрібниць, до яких звик з дитинства, і правильної їх оцінки. Тепер вона багато що розуміла. Вона швидко навчилася розбиратися в тонкощах обстановки, туалетів, манер, світських звичаїв, але це було в неї набуте, а не природжене.

Якщо вона піде від Лестера, він повернеться до свого колишнього світу, до світу, де панує гарна, розумна, бездоганно вихована жінка, яка зараз кружляє з ним у вальсі. На очі у Дженні набігли сльози; їй раптом захотілося померти. Справді ж, так було б краще.

Тимчасом Лестер танцював з м-с Джералд, а в перервах між танцями розмовляв з нею про знайомі місця й людей. Він дивився на Летті й дивувався її молодості й красі. Не така тоненька, як у юності, вона й зараз була струнка й велична, мов Діана. В її випещеному тілі відчувалася сила, чорні очі світилися вологим блиском.

— Слово честі, Летті, — не стримався він, — ви стали ще кращою. Ви напрочуд гарні. Ви все молодієте.

— Вам справді так здається? — посміхнулась вона, скинувши на нього очі.

— Ви чудово знаєте, що інакше я б цього не сказав. Пусті компліменти — це на мене не схоже.

— Ой, Лестер, ведмедю ви такий, з вами вже й поманірнічати не можна? Хіба ви не знаєте, що жінки люблять пити лестощі краплями, а не ковтати одним духом?

— Про що це ви? — спитав він. — Що я такого сказав?

— Нічого. Просто ви — ведмідь. Великий хлопчик, безпосередній і упертий. Але все це дурниці. Ви мені подобаєтесь. Цього вам досить.

— Цілком, — сказав він.

Музика замовкла, вони вийшли в сад. Лестер ніжно стиснув їй руку. Він не міг стриматися, у нього було таке почуття, немов ця жінка належить йому. А вона з усіх сил намагалася навіяти йому це. Сидячи з ним у саду, дивлячись на розвішані між деревами ліхтарики, вона думала: коли б він був вільний і покликав би її, вона пішла б за ним. Вона, мабуть, пішла б за ним і так, та тільки він, мабуть, не захоче. Він такий пуританин, так дбає про пристойність. Бувши не таким, як інші знайомі їй мужчини, він ніколи не зробить негідного вчинку. Ніколи.

Нарешті Лестер встав і почав прощатися. Вранці вони з Дженні їдуть далі, вгору по Нілу, до Карнака й Фів і до храмів острова Філе, які виростають з води. Вставати доведеться рано-вранці, отже час спочивати.

— А коли ви збираєтесь до Штатів? — запитала засмучена м-с Джералд.

— У вересні.

— Ви вже замовили квитки?

— Так, ми відпливаємо дев’ятого з Гамбурга, пароплавом «Фульда».

— Я, можливо, також восени поїду додому, — засміялася Летті. — Не дивуйтесь, якщо ми зустрінемось на пароплаві. Я ще, правда, нічого не вирішила.

— Ні, справді, поїдемо разом, — сказав Лестер. — Я сподіваюсь, що ви не роздумаєте... Ми ще, може, побачимось завтра вранці.

Він замовк, і вона звернула на нього сумно-запитливий погляд.

— Не журіться, — сказав він і потиснув їй руку. — Багато чого буває в житті. Іноді здається, що справа зовсім погана, а виходить на краще.

Він думав, що їй, мабуть, шкода втрачати його, і йому було шкода, що її бажання не можна здійснити. І ще він говорив собі, що такий вихід із становища для нього неприйнятний; а тимчасом це також вихід. Чому він не зробив цього багато років тому?

Але тоді вона була не така гарна, як зараз, і не така розумна, і не така багата... Ой, коли б!.. Проте він не може зрадити Дженні чи бажати їй злого. Їй і так довелося нелегко, і вона хоробро несла свій тягар.

Розділ XLVII

Повертаючись назад, Лестер і Дженні справді провели ще цілий тиждень з м-с Джералд, яка вирішила, що спробує пожити трохи на батьківщині. Вона прямувала до Цинциннаті, маючи намір заїхати до Чикаго, розраховуючи й надалі хоч інколи зустрічатись з Лестером. Побачивши її на пароплаві, Дженні дуже здивувалась, і тривожні думки знову почали опановувати її. Тепер становище було для неї зрозуміле: не було б її, м-с Джералд обов’язково б вийшла заміж за Лестера. А зараз... Важко що-небудь сказати. Летті — найбільш підхожа для нього дружина — за своїм походженням, вихованням, становищем у суспільстві. Але в більш широкому людському плані Дженні все-таки була йому ближчою, це вона відчувала безпомилково. Можливо, час допоможе розв’язати це складне питання, а поки що вони всі втрьох, як і раніше, залишалися друзями. В Чикаго вони розлучилися: м-с Джералд поїхала до Цинциннаті, а Лестер з Дженні знову оселилися в своєму будинку в Хайд-Парку.

Повернувшись з Європи, Лестер серйозно почав підшуковувати собі нове поле діяльності. Жодна з великих компаній не зверталась до нього з пропозиціями, головним чином, через те,