Дженні Герхард - Теодор Драйзер

пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!

— Дивлячись на вас, цього не скажеш, — відповів Лестер з посмішкою.

Він зрадів цій зустрічі, — колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався, — це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.

Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блідо-рожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.

— Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною, — говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.

— Нічого, мені й тут добре, — жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: — Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.

— Біжи, біжи, — під’юджувала вона. — Я тебе почекаю.

— А що б ти сказала, якби я й справді побіг?

— Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.

— І тобі однаково?

— Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.

— Звідки в тебе такі думки, Дженні? — запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.

— Далебі, не знаю. А що?

— В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.

— На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного, — ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться, — це не так уже страшно.

Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.

Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.

— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу, — сказала вона з посмішкою. — Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.

Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав’язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.

— Тепер, коли ви одружені й неприступні, — сказала вона сміливо, — я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені, — але цього так і не сталося.

— Може, я не насмілився, — сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.

Йому здавалося, що вона стала ще кращою, — сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.

— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.

— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.

— Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.

— В Дженні багато гарного, — зауважив він просто.

— Ви щасливі?

— Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте, не багато ілюзій.

— Ви хочете сказати — ніяких?

— Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.

— Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.

— Боже мій! І це говорите ви — з вашою красою, талантами, багатством?

— Навіщо вони мені? Їздити по світу, вести пусті розмови, віднаджувати ідіотів, які зазіхають на мої долари? Ах, як це буває важко й нудно!

Летті глянула на Лестера. Дженні не завадила колишньому почуттю прокинутись в її серці. Чому Лестер дістався не їй? Їм добре разом, неначе вони давно одружені або тільки що освідчилися одно одному. Яке право мала Дженні взяти його собі? Очі Летті говорили ясніше слів. Лестер сумно посміхнувся.

— Ось іде моя дружина, — сказав він. — Доведеться змінити тему розмови. А Дженні вас може зацікавити.

— Я знаю, — відповіла вона й осяяла Дженні променистою посмішкою.

У Дженні ворухнулася невиразна підозра. Можливо, це стара любов Лестера? Ось яку жінку він повинен був би собі вибрати. Вона — одного з ним кола, з нею він був би не менше, а може, й більше щасливим. Чи не думає він про те саме? Потім вона відмахнулася від цієї неспокійної думки; чого доброго, вона почне ревнувати, а це було б негідно.

М-с Джералд тримала себе з Кейнами дуже люб’язно. Наступного дня вона запросила їх покататися до Хайд-Парку, одного разу вони разом обідали в готелі «Клерідж», а потім настав день її від’їзду, — вона домовилась зустрітися із знайомими в Парижі. Вона сердечно попрощалася з Кейнами, висловивши надію, що вони знову зустрінуться. Їй було сумно, вона заздрила щастю Дженні. Лестер не втратив для неї колишнього очарування. Скоріше їй здавалося, що він зробився ще приємнішим, ввічливішим, розумнішим. Вона дуже жалкувала, що він не вільний. І Лестер — можливо підсвідомо — поділяв її жаль.

Немов ідучи слідом за її думками, він уявляв собі, як було б, коли б він з нею одружився. Їхні погляди на життя, на мистецтво, на практичні питання на диво збігалися. Розмовляли вони вільно й легко, як старі товариші. Належачи до одного кола в суспільстві, вони розуміли одно одного з півслова, до найменших тонкощів, яких Дженні не могла б ні вловити, ні висловити. Думка в неї працювала