Сюрпризи долі - Єва Гата

А надалі нове життя сяяло чарівними вогнями і вабило своєю незвичністю. Попереду обачилися самі злети! Тим паче, що на рівні підсвідомості мав певність, що там, десь далеко, на мене завжди чекатиме міцний оплот. Я розправив крила і таки зробив той триклятий крок до хмар, де вертіла хвостом моя звабниця. Та замість зірок вона потягла мене до землі. Засліплення не зникало, я все ще щиро вірив, що приземлився на смарагдовій галявині в раю, забувши, що найзеленіша трава росте на болоті.

З одного боку, це був мій вибір, а з іншого — потрапив у безвихідь. Знову лукавлю, вихід завжди є, для цього досить взяти сокиру і прорубати його крізь перепону, хай це будуть навіть гірські пасма чи айсберги. Шкода, що не знав свого майбутнього. Чому тоді не звернувся до піфій? Вони б мені підказали. Найпечальніше те, що я не потребував правди. Наївний дурень, не зауважив, як перерубав канат, на якому тримався тоненький місток, що з’єднував мене з раєм. Мій останній порятунок провалився у безодню, а я залишився з іншого боку прірви.

Довелося переконати себе, що мій вибір є найкращим. Ми ж завжди любимо виправдовувати свої вчинки. Моя нова муза сяяла молодістю і привабливістю. Вона підступно, як Даліла, приспала мене і забрала мою волю. А ти, любове моя, страждала і тут подвійна моя вина перед тобою.

Друзі намагалися мене переконати, що час схаменутися, та я й слухати не хотів.

— Це моє життя, і ніхто не заборонить мені бути щасливим ще хоч кілька років, — обрубував усі розмови.

— Ти подумав про старість? — викликав мене на відвертість Олесь.

— Вона мене не цікавить. Хтозна, скільки мені судилося жити.

— А якщо довго?

— Не думаю.

— Ніхто не знає, коли зустріне свою смерть. Велика помилка її не недооцінювати. Вона підступна і справедлива.

— Я не боюся її, — гордо посміхнувся.

— Даремно, перед її лицем не приховаєш жодного гріха.

— Я не вважаю гріхом, що обрав інший шлях.

— Зробивши нещасними інших людей, — похитав головою Олесь.

— Кого це?

— У першу чергу Олену й дітей. Вона так страждає, що ми боїмося, щоб чогось лихого не витворила.

— Нікому нічого не зобов’язаний! Мої діти краще з тебе знають, що я можу ще їм дати і що вже дав. Скаржитися їм нема на що. А щодо Олени, то я їй не заважаю робити те, що хоче, і нехай мені не заважає, — гостро відповів.

— Вона дуже ображена.

— Чим же? Тим, що все залишив і нічого не взяв?

— Каже, що ти її використав, а як стала непотрібною, викинув.

— Я їй усе залишив, нехай не влаштовує мені істерик.

— Усе, окрім себе.

Олесю, ніхто не може зрозуміти, що досі моє життя було марним! Воно врешті повинно стати повним. Я нікому не заважаю жити, скоріше навпаки. І на тому диспути припинимо.

Смішно, але вперше серце тьохнуло за тобою, коли Іоланта відмовилася прасувати щодня мої сорочки. Перший сигнал! Та я не хотів замислитися. Хіба на такі дрібниці варто звертати увагу, коли переступаєш поріг другої молодості? Згодом моя звабниця стала сама собою, зникли ангельські крила, а німб довкола голівки почав трансформуватися у ріжки. Вона вправно вела мене прямісінько до геєни огненної, а я біг за нею під насмішкувате нашіптування змія. Він глузував з мене, плодячи своїх виродків у моїй душі. Вони не давали опам’ятатися і дослухатися до сторонніх порад.

Одного разу хтось мені сказав:

— Озирнися довкола, світ загадковий і таємничий.

— Дурниці, — відповів, — Таємничості у ньому настільки, наскільки ми йому прималюємо. Все ясно і прозоро.

— Мені шкода тебе, — почув відповідь.

Я тільки відмахнувся — було б за що шкодувати…

Але життя з Іолантою ставало все нестерпнішим. Небесне створіння виявилося справжньою гарпією і ще й до того німфоманкою. На мою теперішню думку, їй місце у психіатричній лікарні. М’яко кажучи, поведінка її стала просто неадекватною. Справжнісінький вампір, який, випивши до останньої краплі мою кров, без жодних докорів сумління забрався геть. Від одних спогадів по шкірі пробігають мурашки. Як я міг закохатися у таку хворобливу натуру? Справді мала щось не гаразд із психікою, бо зчиняти такі скандали з нічого могла лише людина з хворою головою. Тепер, аналізуючи минуле, так і не збагну, чим їй вдалося так міцно прив’язати мене до себе. Зрештою, що казати: навіть ще в ті дні я замість того, що б покаятися і посипати голову попелом, далі переконував себе, що мій вибір — найкращий. Вперта чоловіча натура.

Колосальне полегшення я відчув тільки тоді, коли Іоланта мене покинула. Можеш мені повірити. Врешті дурман розвіявся, і виявилося, що перебуваю зовсім не там, про що марив і до чого, як мені здавалося йшов, а сиджу по вуха в лайні. Навколо чужі осоружні обличчя, а рідні і бажані — далеко. І зовсім не тому, що відстань між нами вимірюється в сотнях кілометрів. Прірва між нами має інші одиниці вимірювання, а може не має їх узагалі…

Я зостався сам на сам із розбитими ілюзіями. Не раз питав себе, навіщо знищив родину. Заради чого позбавив себе затишку і радості батьківства? Кому потрібна така жертва під гаслами марних ідей, проваджуваних звичайним потягом плоті?!

Хоча, правду кажучи, навіть тоді я ще не розумів усієї глибини рани, яку заподіяв усім нам і в першу чергу собі.

Скажу дивну річ. Тобі пощастило, моя мила, що звільнилася від мене і обтріпала від нафталіну забуті таланти. Чому ти цього не зробила раніше? Яке б ми мали, кохана моя, щасливе і наповнене сенсом життя! Ми би