Сюрпризи долі - Єва Гата
Чи міг я отямитися швидше і не доводити до кристалізації свою уяву? Людина — дивна істота, ніколи сама не зупиниться. Їй здається, що вона знає міру. Якби так, то довкола квітнув би рай. Ми схожі на дітей, яким зав’язали очі і випустили гуляти де заманеться, хоча і попередили, що довкола, крім смарагдових галявин, є ще й прірви. Як гарно бігати на волі! «Нас обдурили! Про урвища збрехали!» — вигукуємо і не відчуваємо, що одна нога вже висить над проваллям. Добре, якщо знайдеться ласкава рука і розверне в інший бік.
Я потребував натхнення, щоб вирватися з депресії, яка вже міцно душила. Не знаю, хто почув мої волання, може й нечистий, бо власне тоді і з’явилася та триклята Іоланта. Вона була старша на три роки від наших синів. Здогадуєшся, як лоскотала моє самолюбство така величезна різниця у віці? З нею я став мудрим наставником, палким коханцем, а разом з тим і наче помолодшав, постійно потрапляючи у неможливі із кимось іншим, в тому числі і з тобою, обставини. Вибач, та вона викидала таке, що ти вважала б непристойним.
Ця молода істота виявилася цілковитою протилежністю тобі, моїй законній дружині. Ти мені давала комфорт, спокій, затишок, а вона їх баламутила і забирала. Але разом з тим вона породжувала те, що не могла тоді дати ти — інтерес до життя, відчуття його свіжості і новизни, цікавості до кожної наступної миті. Поет потребує натхнення, як подиху свіжого вітру. Я ладен був потрапити у буревій, лише б утекти від гниття. І з нею для мене наче відкривалися нові грані життя, досі замкнені за сімома печатями. Хто повісив ті замки? Напевне, я сам? Що казати, я був на сьомому небі, коли вони відкрилися.
Хіба я припускав, що необачні бажання породять такі рясні плоди, а наслідки будуть такі неочікувані? Мене попереджали, що в Іоланти одна мета — потрапити у столицю, а мене використовує, як звичайний трамплін. Та я не бажав цього чути, тому й попався на традиційний гачок молодої хижачки. Вона бездоганно володіла цілим арсеналом різноманітних засобів, вправно розставляючи капкани для свої жертв. Я ж, досвідчений чоловік, до останньої миті вірив, що сам її зловив.
Із появою Іоланти моє життя різко змінилося. Один успіх притягав інший. На світ народжувалися найкращі мої вірші, з’явилася перспектива здобути гідну посаду в столиці. Звичайно, за неї ще треба було поборотися, але я був готовий на все, змагання — моя стихія. Невдовзі виникла потреба поїхати в міністерство, щоб полагодити певні справи. Я вирішив взяти її з собою. Завдяки їй у мене виросли крила. Моя коханка стала для мене своєрідним талісманом, що допомагав мені долати будь-які перешкоди.
Ти ж, моя кохана, тоді ще нічого не підозрювала. Пам’ятаєш моє відрядження до столиці? Здогадуюся, хто тебе надоумив приїхати до мене наступного дня без попередження. Ніколи не забуду німу сцену у готельному номері: на ліжку, як німфа, лежить гола Іоланта, я виходжу з лазнички, загорнений у білий рушник, і ти стоїш біля відчинених дверей з очима, повними жаху. Навіщо перевіряла мою чоловічу вірність? Скажи відверто, це Марина намовила тебе пригнати до столиці і зловити мене на гарячому? Вона мастак творити різні каверзи щодо мене. Навіщо тебе втягла у цей бруд?! Чого домоглася наша мудра приятелька? Своїм отруйним списом їй вдалося пробити добрячу тріщину в наших із тобою стосунках. Тоді й пішло все шкереберть. Нової посади в столиці я так і не отримав, а наша родинна фортеця почала руйнуватися.
Страх утратити сім’ю переважив, і я твердо вирішив розійтися з Іолантою, щоб знову стати щасливим із тобою. Без сумніву, важко реставрувати розбиту чашу. В кожній дрібничці відчувався присмак недомовок, підозр і образ. Усі мої спроби відновити старі стосунки натрапляли на стіну твоєї недовіри. Крила зів’яли, а депресія почала знову тиснути. Натхнення зникло.
Найбільшого болю завдавала поезія. Я зненавидів свої вірші, бо не те що не міг їх перевершити, а навіть повторити чогось подібного. А коли хтось читав уголос мої твори, я намагався їх не чути, мені мало не боліло.
Здавався собі самотнім сухим деревом серед зеленого болота. Раз по раз сумно обдумував гіркий образ, бачений колись у дитинстві. Таке дерево закарбувалося в пам’яті з полотна німецького романтика Каспара Давида Фрідріха. Щоправда, він там подарував своїм глядачам (а може собі?) надію: вдалині зобразив сірі і неприступні гори, осяяні заходом сонця. Вірніше, усі вершини здалеку видаються сірими, і щоб побачити їхню красу, треба підійти до них ближче. Від першого враження пам’ятаю ці відчуття: із-за небокраю виринають уже не сірі, а голубі хребти. Спочатку вони однотонно розмазані, згодом стають усе виразнішими, і вже зблизька можна розгледіти окремі дерева, полонини і скелі. Наче оте самотнє, відбите від світу дерево — ще не ознака найбільших втрат, а тільки нагадування про інший світ і про тлінність від самотності, якщо від того світу відірватися…
Я покладав великі надії на приїзд Жана з Франції, бо потребував прикрасити безбарвні будні. Зрештою, так і сталося. За якихось кілька днів він змінив монотонний плин подій. Першого ж вечора на прийнятті в університеті після зустрічі з Іолантою він заявив:
— Ну, ти і дурний, я б від такої ніколи не відмовився!
У його тоні, виразі обличчя, поведінці виявилося раптом усе: і заздрість, і захоплення, і жадібність самця, і повага до мене, хто її «завоював». Це була ще більша спокуса, ніж від самої Іоланти, вона і під’юдила мене знову повернутися до колишньої музи. Навіщо підлив масла у вогонь? Я ж твердо вирішив більше з нею не зустрічатися! Бачиш, необачно (зрештою, як і обачно) кинуте слово засівається і дає плоди. Та якби лиш це…
Хто б подумав, що не лише для мене, а й для тебе його приїзд
