Прозріння - Жозе Сарамаго

межі й не було, як заведено казати, коли хочуть надати ваги повідомленню, нескінченним, і з цими думками, які переважно не були чимось більшим, як безперервною й невтримною сонливістю, з якої напівстривожена свідомість знову й знову вихоплювала його, змушуючи буквально підстрибнути, минули три дні, які йому залишалися, щоб закінчити розслідування, вівторок, середа й четвер, три аркуші з календаря, які тяжко відривалися від ночі й потім приліплялися до пальців, перетворюючись на в’язку й безформну масу часу, на м’яку стіну, яка чинила йому опір, але водночас засмоктувала його в себе. Нарешті в четвер, десь о пів на дванадцяту ночі, міністр зателефонував. Він не привітався, не побажав на добраніч, не запитав у комісара, як той почувається і як жилося йому в самотині, не повідомив, чи він уже допитав інспектора та агента, разом чи окремо, у дружній розмові чи в розмові, переповненій погрозами, лише сказав ніби мимохідь, ніби й не думав про це казати, Сподіваюся, ви прочитаєте завтрашні газети, Я щодня читаю їх, пане міністр, Я вітаю вас, ви людина поінформована, але вважаю за корисне, щоб порадити вам прочитати газети завтрашні, ви знайдете там дуже цікавий матеріал, Я неодмінно прочитаю їх, пане міністр, І не забудьте також подивитися телевізійну передачу, У провіденційному страховому товаристві немає телевізора, пане міністр, Шкода, але, може, так і краще, це допоможе вам очистити мозок, переобтяжений нелегкими проблемами розслідування, яке вам доручено, у всякому разі, ви можете відвідати когось зі своїх нових друзів, запропонувати, щоб вони зібралися всією групою й помилувалися видовищем. Комісар нічого не відповів. Він міг би запитати, якою буде його службова ситуація, починаючи від завтрашнього дня, але вирішив промовчати, бо якщо його доля перебувала в руках міністра, а в цьому сумніватися не випадало, то нехай він сам і проголосить йому вирок, до того ж комісар був переконаний, що одержить у відповідь суху фразу зразка, Не поспішайте, завтра ви про це довідаєтеся. Зненацька до комісара дійшло, що мовчанка триває довше, аніж це можна вважати природним у телефонній розмові, способі контактування, за якого паузи чи перерви між фразами бувають зазвичай дуже короткими. Комісар не відреагував на підступну пропозицію міністра внутрішніх справ, ніби вона його зовсім не зацікавила, і той мовчав, ніби хотів дати співрозмовникові час обміркувати свою відповідь. Комісар обережно промовив, Пане міністр. Електричні імпульси понесли ці два слова по лінії, але з протилежного боку не було ніяких ознак життя. Альбатрос відключився. Комісар поклав слухавку й вийшов із кімнати. Він пішов на кухню й випив склянку води, він не вперше звернув увагу на те, що під час розмови з міністром внутрішніх справ у нього пересихало в горлі, він почувався так, ніби там усе палахкотіло, і тепер він мусив погасити свою внутрішню пожежу. Він вийшов до зали й сів на канапу, але довго там не залишався, почуття летаргії, в якому він перебував протягом останніх трьох днів, минуло, зникло й розвіялося з першим словом міністра, й тепер речі, та невиразність, визначити чи просто назвати яку забирає надто багато часу та місця, ці так звані речі рвонулися вперед і вже не збиралися зупинитися до фіналу, незалежно від того, коли і як, і де він буде. До речі, йому не треба було бути мегре, пуаро чи шерлоком холмсом, аби вгадати, що саме надрукують наступного дня газети. Його чекання закінчилося, міністр внутрішніх справ більше не стане телефонувати йому, будь-який наказ, який він захоче дати, надійде йому через посередництво секретаря або безпосередньо від поліційного управління, п’ять днів і п’ять ночей, не більше, знадобилося для того, щоб перетворити комісара, якому було доручено важке розслідування, на маріонетку, від якої відірвали мотузку й викинули її на смітник. Саме тоді йому промайнула думка, що він має виконати ще одне завдання. Він знайшов у телефонному довіднику прізвище, звірив його з адресою й набрав номер. Йому відповіла дружина лікаря, Слухаю, Добраніч, це я, комісар, пробачте, що телефоную вам так пізно, Не переймайтеся, ми ніколи не лягаємо рано, Пам’ятаєте, як я казав вам, коли ми розмовляли в саду, що міністр внутрішніх справ зажадав від мене фотографію вашої групи, Пам’ятаю, Я маю всі підстави думати, що ця фотографія буде завтра опублікована в газетах і показана на телебаченні, Я не запитую вас чому, але пам’ятаю, як ви мені сказали, що не бачите нічого доброго в тому, що міністр наказав вам її передати, Так, але я не сподівався, що він використає її у такий спосіб, Чого він хоче, Завтра побачимо, що напишуть газети, крім публікації фотографії, але, думаю, він хоче затаврувати вас перед публічною опінією, За те, що я не осліпла чотири роки тому, Знайте, що для міністра вкрай підозріло, чому ви, пані, не втратили зір, тоді як усі осліпли, цей факт став для нього більш аніж вагомою причиною вважати вас відповідальною цілком чи почасти за те, що відбувається нині, Ви маєте на увазі голосування порожніми бюлетенями, Так, голосування порожніми бюлетенями, Але ж це абсурд, цілковитий абсурд, За довгі роки служби я зрозумів, що наші начальники не лише не зупиняються перед тим, що ми звикли називати абсурдом, а й схильні користуватися ним, щоб затуманити свідомості й знищити здоровий глузд, І що ж нам робити, як ви вважаєте, Заховайтеся, зникніть, але не в домі ваших друзів, там ви не будете в безпеці, за ними незабаром почнуть стежити, якщо вже не стежать, Ви маєте слушність, але хай там як, а ми не дозволимо собі наразити на небезпеку тих, хто вирішив допомогти нам, мені, наприклад, здається, що ви даремно зателефонували нам, Не турбуйтеся, це надійна лінія, у країні надійнішої немає, Пане комісар, Кажіть, Я хотіла б поставити вам одне запитання, але не знаю, чи наважуся, Запитуйте, не сумнівайтеся, Чому ви робите це для нас, чому нам допомагаєте, Лише через одну маленьку фразу, яку я прочитав у книжці багато років тому і про яку давно забув, але пригадав її цими днями, Яку фразу, Коли ми народжуємося, то наче укладаємо договір на все життя, але може настати день, коли ми себе запитаємо, хто його підписав за нас, Це справді чудові слова, які примушують замислитися, як називалася та книжка, Мені соромно признатися, але її назви я не пригадую, Облиште, не можу повірити вам, що ви більше нічого не пам’ятаєте з такої мудрої книжки, навіть її назву забули, Я забув також ім’я автора,