Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

— Ви ще молодий чоловік, стюарде, — повторив Старий Моряк ледь дратівливо. — Ви не знаєте, як то бути викинутим із життя. А хто живе в притулку — того викинуто з життя. Там не шанують ні віку людського, ні самої людини. Як би це вам з’ясувати. Там ви не мертвий. Але й не живий. Там не живуть, а вмирають. Там до людей ставляться, як до прокажених. Або до божевільних. Я знаю, що це таке — божевілля. Коли я ще змолоду служив у флоті, на нашому судні збожеволів один лейтенант. Часом він робився несамовитий, і ми боролися з ним, викручували йому руки, зв’язували його, щоб він у шаленстві чогось не заподіяв нам чи собі або не наробив шкоди на судні. Ще живий, він умер для нас. Розумієте? Він більш не належав до нас, до цього світу, він був уже не людина, а щось інше. Саме так — щось інше. Отак і в притулку ми, хоч і не поховані, вже не належали до цього світу. Ви чули моє патякання про пекло в баркасі. Так то була б ще забавка проти пекла в притулку. Харчі свинячі, бруд, лайка, стусани… чисто твариняче життя.

Два роки я працював у пральні за півтора долара тижнево. Уявіть мене, що вродився й виріс у розкошах, і то неабияких, мої старі зболілі кістки, мій шлунок і язик, які ще не забули колишніх гастрономічних утіх, — уявіть, як я, звиклий щедрою рукою розкидати гроші, трусився над тими півтора доларами, мов скнара, і ні разу не витратив а ні цента на тютюн, ні разу не потішив ласим шматочком свого шлунка, змученого огидною, нестравною їжею. Я канючив тютюн, поганий дешевий тютюн, у нещасних здитинілих дідів, що стояли вже над домовиною. А коли одного ранку побачив, що мій сусід, Семюел Мерівейл, неживий, то спершу потрусив йому кишені, бо знав, що в нього було півпачки тютюну, і аж тоді сказав, що він помер.

Отак, стюарде, беріг я ті півтора долара тижневих. Розумієте, я був ніби в’язень, що перепилює ґрати тонесенькою пилочкою. І я їх перепиляв, стюарде! — аж вереснув старий переможно. — Я їх перепиляв!

Дег Доутрі підняв пляшку й промовив поважно й щиро:

— Будьте здорові, сер!

— Дякую вам, сер, ви мене розумієте, — просто й гідно відповів Старий Моряк, цокнув келихом об пляшку, й обидва випили, дивлячись один одному в очі.

— У мене мало б бути сто п’ятдесят шість доларів, коли я покидав притулок, — повів далі старий. — Але я пролежав два тижні з грипом та тиждень із плевритом, отож, коли виходив із тієї оселі живих мерців, мав у кишені лише сто п’ятдесят один долар і п’ятдесят центів.

— Розумію, сер, — у щирому захваті урвав його Доутрі. — 3 тоненької пилочки зробився лом, і ним ви збиралися вломитись назад у життя.

Спотворене шрамами обличчя й бляклі очі Чарлза Стоу Грін-ліфа засяяли, і він підніс келиха.

— Будьте здорові, стюарде. Ви мене зрозуміли. І сказали дуже гарно. Я збирався вломитися в дім життя. І той нужденний гріш, наскладаний за два роки хресних мук, мав стати мені ломом. Подумати лишень! Таку суму в ті дні, коли ще моя сорочка не зносилася, я вусом не моргнувши програвав у карти за один кін. Але, як ви сказали, я вернувся, щоб уломитись у життя, і приїхав до Бостона. У вас є хист до влучного слова, стюарде. Будьте здорові!

Знову келих цокнувся об пляшку, і вони знов випили, дивлячись один одному в очі щиро й порозуміло.

— Та ломик мій був затонкий, стюарде, і я не важився налягати на нього всім тілом. Я винайняв кімнатку в невеликому, але пристойному готельчику без пансіону. Я, здається, вже казав, що це було в Бостоні. О, як я беріг свій лом! Я їв лише стільки, аби не вмерти з голоду. Зате інших я частував добірними трунками, частував щедро, прикидаючись багатієм — це додавало вірогідності моїм оповіданням. А захмелівши — вдавано, певна річ, — починав по-старечому патякати про «Пильний», про баркас, про таємні пеленги, про скарб, закопаний у піску… На морський сажень у піску. Це тонка психологія, такі слова навіюють спогади з прочитаних книжок, вони мають солоний запах моря, нагадують про відпитих піратів, про золото іспанських колоній.

Ви, мабуть, завважили золотий самородок на моєму ланцюжку від годинника, стюарде? Тоді я ще не міг такого собі дозволити, але я говорив про золото, про каліфорнійське золото, про купи самородків із копалень сорок дев’ятого й п’ятдесятого року. Це теж навіює спогади, створює колорит. Згодом, після першого свого плавання з Бостона, я зміг уже й справжній самородок купити. Це як принада на вудці. І люди клюють на неї. Оці персні — так само принада. Тепер ви таких ніде не побачите. Я їх купив, коли трохи вбився в гроші. Ось, скажімо, самородок. Я розмовляю з кимсь і бавлюся ним, оповідаючи про великий скарб, закопаний у піску. Раптом самородок пробуджує в мене новий спомин. Я розводжуся про баркас, про нашу спрагу й голод, про третього помічника, прегарного хлопчика, чиїх щік ще не торкалася бритва, і пригадую, що він уживав цього самородка як тягарець на вудку, коли ми пробували ловити рибу.

Але вернімося до Бостона. Я плів небилиці без кінця, вдаючи підпилого, своїм чарковим приятелям, йолопам, що їх зневажав усією душею. А чутка розходилась, й одного дня до мене прийшов молодий репортер — захотів узяти інтерв’ю про скарби та про «Пильного». Я розсердився, прогнав його. Але в серці моєму, стюарде, була велика радість: хоч я того репортера спекався, однак знав, що від моїх приятелів він уже почув досить.

Ранкова газета дала цілих дві шпальти під великим заголовком і переказала всі мої байки. До мене стали вчащати гості. Я ретельно вивчав їх. Чимало було таких, що хотіли вганяти за скарбом, самі не мавши грошей. Таким я морочив голову й відкараскувався від них, а сам чекав далі, ще дужче ощадячи на їжі,

бо мій невеличкий капітал танув.

І нарешті він з’явився, мій молодий веселий доктор — доктор філософії, та ще й великий багатій. Мов серце тьохнуло, коли я його побачив. У мене вже залишалося всього двадцять вісім доларів, а потім — знов притулок або смерть. І я вже вирішив — краще вмерти, ніж повернутися до того товариства живих мерців. Проте я й не вернув і туди, і не