Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Старий Моряк кивнув головою й закліпав збляклими очима.
— Отак було з «Еммою-Луїзою». Я продержав її в плаванні півтора року — то водою, то ще чим. А крім того, жив їхнім коштом в одному з найкращих готелів Нового Орлеану чотири місяці перед відплиттям, й авансували мене грішми щедро, так, вельми щедро.
— Розкажіть докладніше, сер. Мені страшенно цікаво, — сказав Доутрі, оповівши свою нехитру історію з пивом. — Це непогана гра. Я б не від того, щоб навчитися її на старість. Тільки даю вам слово честі, сер, що вам перебивати я не буду. Хоч і добра вона, але поки ви живі, сер, я за неї не візьмуся.
— Насамперед треба наглянути собі людей із грішми — з купою грошей, щоб невелика втрата не дуже їм дошкулила. Та й зацікавити таких легше…
— Бо такі бувають ненажерливіші, — докинув стюард. — Що більше маєш грошей, то більше хочеться.
— Атож, — погодився Старий Моряк. — І гроші їхні, власне, не пропадуть. Адже морська подорож дуже корисна для здоров’я. Урешті, ніякої шкоди я їм не завдаю, тільки користь.
— А оцей шрам на обличчі й підтяті пальці? Значить, не в баркасі ви їх позбулися й не боцман так вас розбатував? Тоді де ж у лихої години ви це добули?.. Стривайте, сер, я вам ще наллю.
І за повним келихом Чарлз Стоу Грінліф оповів про походження своїх шрамів.
— По-перше, стюарде, треба вам знати, що я з доброго роду. Моє прізвище відоме в історії Сполучених Штатів ще навіть із тих часів, коли вони не були Сполученими Штатами. Університет — байдуже який — я закінчив другим у своєму випуску. Власне, ім’я, під яким мене знають тепер, — це не справжнє моє ім’я. Я склав його з імен інших людей. Мені не пощастило в житті. Змолоду я був моряком — не на «Пильному», звісно, це судно я вигадав, хоч воно й годує мене хлібом на старості.
Питаєте про шрами та відтяті пальці? Це в залізничній аварії. Не так давно, кілька років тому. Я вже старий був. їхав поїздом із Флориди, і вранці, саме перед сніданням, поїзд на високому мосту зіткнувся з другим. Паровози зім’яло, а вагони полетіли вниз, із височини дев’яносто футів, у висохле річище. Правда, там лишалася калюжа футів десять у поперечнику й півтора фути завглибшки. І оце в ту калюжу я й упав.
Ось як воно вийшло. Вагон був переповнений, і мені дісталася верхня полиця. Я саме натяг сорочку, штани й черевики й хотів спуститись униз. Сів на краю полиці, звісивши ноги, а обидва місця навпроти, верхнє й нижнє, кондуктор уже прибрав і застелив.
Отож я сидів, на полиці, звісивши ноги, й гадки не мав, де ми — на мосту чи на рівнині, коли поїзди зіткнулися. Я, звісно, злетів із полиці, майнув, мов птах, через прохід, вибив головою вікно з другого боку й полетів униз. Скільки разів я перевернувся через голову в повітрі, волію не пригадувати, але якимсь дивом влучив у ту калюжу плазом. Там було всього півтора фута води, але вона пом’якшила удар, бо я ляпнувся плазом. Із цілого свого вагона тільки я зостався живий. Він упав футів за сорок від мене, і з нього повитягали самі трупи. А мене як витягли з калюжі, я був живісінький. Ну, хірурги мене підлатали, та однаково зостався я з цим шрамом, і без пальців на лівій руці, і ще мені бракує до повного комплекту трьох ребер, хоча зверху того не видно.
О, нарікати мені не доводиться. Адже решта, хто був у вагоні, усі загинули. На нещастя, я їхав із безплатним квитком і тому не міг позивати залізниці за відшкодування. Зате можу похвалитися, що я єдиний чоловік на світі, який пірнув із дев’яноста футів височини в півтора фута води й зостався живий… Коли ваша ласка, стюарде, налийте мені ще.
Доутрі вдовольнив його прохання і, схвильований оповіданням, відкоркував і собі другу пляшку пива.
— Ну, далі, далі, сер, — хрипко промовив він, утерши губи. — Як ви по скарби плаваєте. Мені страх як кортить почути. Будьте здорові, сер!
— Я можу сказати, стюарде, — почав знову Старий Моряк, — що вродився в сорочці, та дуже скоро вона зносилася, і зостався я справдешнім блудним сином. На лихо, вродився я не тільки в сорочці, а ще й із негнучким хребтом, гордий. Рідні мої зреклися мене, а я… зрікся всяких претензій до них. Врешті, то була не їхня провина. Я ніколи не скаржився й не нарікав на них. Я просвистів те, що в мене лишалось — на бавовну в Південних морях, какаові плантації на островах Тонга, гуму й червоне дерево на Юкатані. А кінець кінцем докотився до того, що спав по брудних кишлах Бауері та їв усяку гидоту по харчівнях Іст-Сайду [18], а часом стояв до півночі в чергах за дармовою пайкою хліба, думаючи тільки про те, щоб не впасти, не зомліти, поки діжду тої пайки…
Оповідач змовк передихнути, а Доутрі промурмотів захоплено:
— І ні разу нічого не попросили в рідні…
Старий Моряк розпростав плечі, гордо підняв голову, тоді знову схилив її й підтвердив:
— Ні, не попросив. Я потрапив у притулок для нужденних — окружну ферму-притулок, як вона офіційно називається. Яке гидке було там моє життя! Просто твариняче. Півроку я жив, як тварина, поки побачив рятунок. Я заходився будувати «Пильного». Я збудував його по дощечці, і обшив міддю, і сам вибрав кожну деревину на рангоут, і спорядив усе судно, і сам дібрав усю команду, і відплив на ньому в Південні моря по скарб, закопаний на сажень у піску… Усе це подумки, розумієте, — пояснив він, — бо весь той час я був в’язнем у притулку для недобитків життя.
Обличчя Старого Моряка раптом зробилося суворе й гнівне; його права рука метнулась до руки Доутрі, і висхлі старечі пальці стисли її, мов обценьками.
— Довгий, тяжкий шлях довелось мені пройти, поки я збив трохи грошей на першу свою мізерну, ох яку мізерну авантюру з «Пильним» та вирвався з притулку. Ви знаєте, я два роки працював у притулковій пральні за півтора долара на тиждень — однією рукою та оцим залишком другої перебирав брудну одежу, складав випрані простирадла й наволочки, аж поки мені здавалося, що моя бідна стара спина розламується, а там, де в мене вийнято ребра, мов пекельним вогнем пекло. Ви ще молодий чоловік…
Доутрі скептично
