Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Тільки не знав пан управитель Янек Свенціцький, що на дзвіниці чатував старий пасічник Чмель, щоб зустріти молодих урочистим благовістом. Підсліпуватий, старий був пасічник, але второпав, у чому річ, і, коли литвини кинулися до церкви, лунко і моторошно вдарив на сполох. Зрозумів і молодий Килинин брат, що залишився стерегти коней. Одним рухом чиркнув він посторонки і, скочивши на сиву від паморозі коняку, помчав по допомогу.

Бжеський добре пообідав і пішов відпочити. Хуртовина не вщухала. Рипіли віконниці у замку під її буйними нападами. Вітер тонко і тоскно висвистував у комині.

Пан Бжеський з насолодою випростався у м'якому і теплому ліжку, уявляючи собі, як моторошно й холодно зараз в степу. Потім пригадав спритну пораду пана пробоща, допіру куплених сірих коней і задоволено посміхнувся. Сон м'яко огортав свідомість. На мить почулися дзвони. Бжеський здригнувся, хотів розплющити очі, та не зміг.

«Примарилося… Замкнули ж, запечатали… Хто там дзвонитиме, коли у церкві не правлять».

Вітер міцніше сіпнув віконниці, шпурнув сухим снігом, рвонув їх, ніби хотів здерти з завіс, але роздумавши, байдуже свиснув і помчав у сніговійному танці, і зник десь у степу. Знову вдарили дзвони, та Бжеський вже нічого не чув. Він солодко й мирно спав. Рожева щока його потопала в подушках, ледве прим'явши вус.

Бачив він уві сні веселу Варшаву, масницю. На сірих конях, куплених у Байбузи, мчить він Краківським передмістям у відкритих різьблених санках. Назустріч мчать утриконь ряджені в химерних личинах і на повному скаку точать з барил, встановлених на санях, піняве пиво. Пиячать і супутники Бжеського у строкатих, пишних вбраннях і шпурляють порожні кухлі у вікна будинків. З брязкотом і дзвоном розбиваються шибки; волають міщани, дівчата і хлопи.

— Так!!! Та-ак!!! Бий!!! Бий!!! — вигукують над вухом пана Бжеського два опасисті шляхтичі в іспанському одязі.

І раптом струмінь морозу вдаряє в обличчя Бжеському разом з чимсь мокрим і важким.

Бжеський розплющив очі. Ніч, темрява. Тільки вікно з гострою шпильчастою аркою ледве синіє місячними присмерками, а з розбитої шибки жене хуртовина сніжинки, і білою парою клубочить в спочивальні мороз.

— Що за чортівня! Остапку! Степанку! — схопився Бжеський.

А надворі щось реве. З гуркотом і тріском шпурляють у двері і вікна каміння. Дзеленчать шибки, а гупання важких кутих залізними підковами чобіт струшує замкові мури аж до підвалин.

Бжеський босоніж підбіг до дверей, визирнув на сходи. Лайка, прокльони стали чутніші. Бжеський здригнувся. Він вже не кликав челядників. Він сам шукав тремтячими руками кресало і лойову свічку і намацував під ліжком босою ногою свої теплі чоботи.

Нарешті, двері піддалися. Розлючена юрба кинулася у замок, як річка, що прорвала греблю. Затремтіли вогники сухих скіпок, каганці і церковні свічки.

— Виходь, собако! — волав Корж, вимахуючи келепом. — Все'дно не помилуємо!

І Бжеський чув. У чоботях на босу ногу і в коротенькій хутровій куртці, він розчинив вікно, щоб вистрибнути на двір з другого поверху. Старий Чмель стояв на дворі. Він бачив, як перекинув пан Бжеський ногу через підвіконня, як намацав чоботом карниз, коли раптом вікно освітили зсередини і чиїсь руки схопили Бжеського під пахви і рвонули в кімнату.

«Тепер не втече», подумав старий Чмель і перехрестився.

У вікні невиразно копирсалися чиїсь чорні силуети, над ними гойдалися сірі тіні…

Дзенькали розбивані шибки, тріщали двері, віконниці, важко гупали чоботи, а з вибитих вікон поповзли сірі пасма диму. Вітер з висвистом шматував їх і розвіював у вирах сніжної куряви, але дим гуснув, клубочився темною хмарою, і незабаром стрілчасті склепіння замка обарвилися загравою.

А старий Чмель все стояв на дворі і дивився на замок. Пробігали повз нього парубки і козаки, тягли клунки і лантухи збіжжя, гнали воли і коні, хортів та отари овець або, з піднесенням помсти рубали все, що потрапить під руку.

— Ну, як? Порішили? — спитав старий Коржа. — Дивись, щоб гадиною з жару не виліз.

— Не вилізе, — хрипко видихнув той. — Порубали, як кропиву на пійло. Підемо, старий, догравати весілля. Ух, погуляли!..

І рушив непевною ходою до воріт.

До ранку гриміла Сивера співами, лайкою і гучним реготом. Козаки пригортали викотців та хлопів Бжеського і, хитаючись, тинялися з хати до хати і з шинку в шинок, загрузали в пухких заметах, танцювали і притупцьовували, милуючись загравою.

А хуртовина всю ніч розстилала по стріхах білі хутрові ковдри, нагромаджувала під стінами і парканами пухкі кургани, завалювала вікна і, знесилівши, лягала на ганках чи то білими сніговійними ведмедями, чи то вірними ланцюговими собаками. А коли дотліло жовтогаряче полум'я, зазирнула у провалини вікон і почала засипати і чорне вугілля, і золу, і зубчасті уламки стін, і закурені склепіння, і мертвого Яна Свенціцького разом із паном Рогмундом Бжеським.

Рада

Листопад. Блідий сіренький день. Легкий морозець. Рідкі сніжинки кружляють У повітрі, ніби вагаючись, чи впасти додолу, чи ще покружляти над Дніпром і над Базавлуком у рудій щетині бур'янів, ледве запорошених сірувато-білою памороззю. Шарудять опалені морозом очерети. Де-не-де вгрузли в їх гущавину козацькі чайки, заховані від зайвих очей, коли б надумалися варшавські гості перевірити, як палить їх Петро Конашевич.

Порожньо і тихо на Січі. З коминів здіймається сіруватий безформний дим, зливається з похмурою муттю неба, а на вулиці іноді промайне чиясь постать і поквапливо сховається в курені.

Два тижні сидить на Базавлуку Сагайдачний. Викликав його Кобиленко-Бурдило, збентежений дивовижною поведінкою голоти.

— Добре, коли б пиячили або вихвалялися нас перерізати. Так ні: заберуться в шинок, накажуть наточити по кухлю пива, виженуть шинкаря: «Ось тобі гроші, і забирайся під три чорти. Нема чого слухати наші розмови». Двері на гачок, гомонять, а про що мова мовиться — невідомо.

— Виписчики? — уривчасто питає Сагайдачний.

— Авжеж. Раніше бувало проп’є голота свій хліб козацький та й суне до гречкосіїв та на хутори, самим ликом підперезана. А тепер сидить на своєму добрі, начеб і нe козаки. Де ж це чувано, щоб серед зими сходилася сірома на Базавлук?! Щодня прибавляється цього війська. Привезе отакий халамидник лантух борошна та торбу сала, здасть до комори «на харчування війська» і суне до свого куреня, як до себе у хату. Тверезий. Мовчазний. Ох, не буде добра від голоти, коли дивиться вона спідлоба і мовчить, як могила!..

— А що думають кобзарі?

Бурдило розкрив беззубі щелепи і беззвучно розреготався.

— Та що ти, батьку! Чи ти з хмари звалився?! Відшукай хоч єдиного на Січі під зимового Миколу. Пішли до Києва канун святкувати в своєму старечому цеху. Послав я своїх людей по