Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Хитали баби головами і з удаваною щирістю радили Килининій матері пильніше наглядати за донькою, бо січовики — ненадійні: сьогодні тут, а завтра — шукай вітра в полі. Стара лютувала, лаяла їх брехухами і відьмами і радила краще пильнувати своїх дочок та онук і, повернувшись додому, гризла Килину за те, що не вміє вона причарувати козака, примусити його одружитися. Килина не кохала Коржа, але його присутність невиразно хвилювала її. А отрутна образа від його неуваги надавала цій несвідомій спразі й тузі якоїсь терпкої гіркості зневаженої жінки.
І знов бігала ображена дівчина до старої шептухи Пилипихи, а Пилипиха давала їй за сувої полотна та кошики яєць якісь лядунки тертого коріння та жаб'ячих кісток, від яких Корж повинен її покохати, або таємниче виносила манесеньку пляшечку якоїсь чорної рідини і радила тричі прочитати вдосвіта «Богородицю» і влити йому краплину в чарку горілки.
Та всі чари старої Пилипихи не допомагали Килині. І, смутна та сумна, замислювалася вона і розривала тонку нитку прядива або впускала з рук глиняний глечик.
І не знала Килина, що сите й спокійне життя й плин часу потроху налагоджує те, про що мріяла вона дні і ночі. Корж сам не усвідомлював собі, коли і як це настало. Одного разу повернувся він з Сивери, зіткнувся з Килиною у темних сінях і раптом пригорнув її.
Килина здригнулася від несподіваної радості, але ліктем відвела його руку.
— Пусти, — байдуже промовила вона і пішла у хату, незвично, міцно і рівно несучи дійницю паруючого молока.
Пахло від неї молоком, висівками, теплим корівником, а її обличчя раптом засяяло новою внутрішньою радістю.
Корж увійшов слідом за нею. В хаті було порожньо і темно, тільки в печі ледве блимали напівзгаслі зіниці жарин. Килина мовчки стала біля столу. Він наблизився до неї.
— Я ж до тебе неабияк… Чого ти?.. Не вікувати ж мені бурлакою, — кинув він несподівано палко.
Килина мовчала. Коліна у неї затремтіли. В цю мить забула вона і невільницьке тавро, і криве плече, і хвору руку. Якесь невідоме тепло запалило їй лице вогнем.
— Пусти, — тихше, покірливіше прошепотіла вона, не в силі ані відсахнутися, ані відвести його руку.
— А підеш за мене? Підеш? — шепотів Корж, сам не сподіваючись такого запитання.
В сінях грюкнули двері. Ввійшла Килинина мати з оберемком хмизу. Від неї війнуло лісом, грибами, мокрим листям. Побачивши доньку з Коржем, вона зрозуміла, що ввійшла не до речі, і зникла в сінях.
Весілля грали бучно й весело. Надворі крутила мeтeлиця, заліплювала тьмяні шибки, а в хаті було димно й жарко від люду. Співали, місили тісто на коровай, оздоблювали стрічками та намистами маленьку ялинку, і з її свіжої хвої стікав слізками теплий лід. Причепурені дівчата сиділи на лавах, строкаті й барвисті, як ярмаркові ятки.
Біля дверей у кутку, де завжди стояла діжка води, сидів маленький підпасок з бубоном та старий чабан з сопілкою. Сухотний червінь грав у нього на вилицях. Жовті щоки напиналися, а він грав і грав, аж поки не віднімав сопілку від губ і не заходився болісним кашлем. А серед хати господар зосереджено товк підковами глиняну долівку, наче робив якесь важке й серйозне діло.
На покуті сиділа Килина в білому кожусі з червоними й зеленими нашивками, і обличчя її блищало від поту.
Гості були напідпитку. Не пошкодував Данило питва, не пошкодував його і названий свекор. Тіснява була така, що згуслі під стелею випари капали на людей. В печі палав яскравий вогонь, і господиня без утоми тягала з неї ковбаси та казани м'яса, борщу та вареників.
Гості приходили й виходили. У хаті ставало все паркіше, коли раптом всі якось здригнулися і замовкли, а ті, що стояли в дверях, розсунулися і пропустили пана управителя Яна Свенціцького.
Не пізнати в ньому було недолугого і полохливого підпанка, яким з'явився він до Сивери. Він поширшав у плечах, відгодувався, відпустив нахабно настовбурчені вуса, причепурився і, копіюючи пана Бжеського, дивився презирливо і гордовито.
Музика урвалася на півтоні. Спинилися танцюристи. Гості схопилися з лав, вклонилися до пояса і звільнили Свенціцькому місце біля нареченої. Свенціцький не відповів на привітання. Недбало взявшись під боки, оглянув він дівчат, і раптом погляд його схрестився з поглядом Коржа. Обличчя Свенціцького взялося червоними плямами: гострий спогад ударив у голову міцною горілкою.
— А!.. Хамська пико! Таки повернувся, — вискнув він пронизливим фальцетом замість бажаної басової ноти. — Я тобі покажу, як тікати від пана! Хто тобі дав притулок без мого дозволу?
Господар був ні живий ні мертвий. Очманілими очима дивився він на Свеиціцького і розгублено мимрив:
— Та як же його було не пустити, пане, коли ж це його хата? А тепер він…
— Цить, пся крев! Я тебе навчу шанувати панську волю, — урвав його Свенціцький і знову звернувся до Коржа:
— А з тобою, хаме, я ще поквитаюся! Я витисну з тебе всі толоки й данини за півтора року! Завтра ж на фільварок чистити панські нужники!
— Чисть їх сам, коли треба, — скипів Корж. — Раз відшмагав тебе, як паршиве цуценя, та, певно, мало такому дурневі!
Сиверяни тихенько охнули. За півтора року відвикли вони від сміливих розмов, і гостре Коржове слово їх налякало. Вони похнюпилися, уважно дивилися на свої чоботи і не відгукувалися жодним словом, поки Свенціцький вищав щось плутане й недоладне.
А Корж вийшов з-за столу, похитуючись на нетвердих ногах, і сказав йому тихо і загрозливо:
— Геть, Сопле, з хати, поки цілі кістки! Ось тобі панські нужники!
І ткнув йому дулю під ніс.
Свенціцький у нестямі замахнувся на нього нагаєм, та не вдарив, відступив.
— Почекай! Пригадаю я тобі все!.. Все! — люто просичав він. — І вам теж! На порох зітру, зажену аж у пекло! — вискнув він з порога і так грюкнув дверима, що з мисника впали і розбилися два глиняних глечики.
Мовчали зніяковілі гості. Стояли, як у лісі дуби, міцні, вузлуваті. Швидке тупотіння коня загупало під вікнами і розтануло в тонких співах метелиці. І стало так тихо, що, було чути цвіркуна на печі й потріскування головешок, що розпадалися на червоне вугілля.
— Ой, що тепер з нами буде! — заголосила Килинина мати і випустила з рук казан. — Ой
