Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Так! Вірно! Так, Барабашику! — злетів лункий голос Савчин. — Всі за шаблі візьмемось, якщо нас продано.
— Чого ж вам треба? — спитав Сагайдачний, і гостра хмільна ненависть до цього стрункого сіроокого козака заклекотіла у нього в грудях.
А Барабаш вів далі повільно, ритмічно, насолоджуючись сарказмом власного тону.
— А от чого: віддай козакам козацькі землі. Переділимо ми наші вольності, Великий і Малий Лyг, не по куренях чи по селах, а по душах. Ось і вистачить кожному і ріллі, і де коні з худобою пасти. І не треба буде козакові татар і Туреччину шарпати, і кораблі плюндрувати, і людей у неволю брати!
— З землі будемо ситі! — підхопили нестримані голоси. — Годі нам розбишацтва! По чепігах руки скучили!
— Та й не вік по хуторах поневірятися у наймитах!
— Або на тафах рибу старшинам ловити!
Юрбу наче буря розбурхала. Вона гула гнівно й загрозливо, тому що надто довго стримувалася. Здавалося, начебто на майдані розгулялося бурхливе море, скипаючи навколо помосту бурунами.
Сагайдачний чув її вигуки, відчував приплив її люті, але не розгубився.
— Тихше! Ти все сказав, Барабашу? Тепер скажу я! — покрив юрбу його голос, а рука піднесла булаву. — Розподіляли ми землю так, як повелося з давньої давнини. Не з злої старшинської волі, а жеребкуванням. Ніхто не знає, виймаючи жереб, який талан йому випаде. А що в реєстрі у нас лише кілька тисяч, так це не біда. Треба якось заспокоїти панів папірцем, а кожному з нас відомо, що всі ми козаки по-братерському паюємо проміж себе королівські гроші. Часу в нас багато: до Іллі корона ще тричі покличе нас у похід, і тоді дорого сплатить вони нам за образу. Жодної шаблі не виймемо з піхов, поки не повписують нас усіх до реєстру. І це не марні балачки, не мрії: ось вам лист великого канцлера і литовського гетьмана, пана Сапеги. Він запрошує наше військо вирушити зараз під Москву, надсилає провідні листи, обіцяє нам гроші, здобич і збільшення нового реєстру.
— Який ще похід? В яку там Московщину? — урвали обурені голоси. — Боярські шапки здобувати панам?!
— Кров проливати для їх користі!
— Дулю їм, а не новий похід!
— Хай самі лізуть під московські пищалі!
— Разом із нашими дуками!
— Та хоч на роги Люциперові! Аби не смерділо ними на Січі!
Сагайдачний пересмикнув плечима і підніс булаву, та юрба не бажала бачити умовного знаку і гула, вирувала навколо помосту. Старшина перезиралася, потай мацала шаблі і зиркала у бік причалу, ніби на щось чекаючи.
— Тихше, панове! — гримнув Сагайдачний на всі легені. — Це ж рада, а не ярмарок! Один сказав, хай інші скажуть своє, - зиркнув він в бік старшини.
— І скажу! Злякався гадаєш? — хрипко гаркнув йому над ухом Бородавка. — Ні, братику! Не на такого натрапив! Paз обдурив, та більше не пощастить!
І з несподіваною легкістю збіг на поміст і став поруч із Сагайдачним.
— Був я там на комісії. Бачив! Чув! І хоч плюнув і кинув комісію під три чорти, та очі й уші там залишив. Все знаю! І як обіцяли вам пани староства і нобілітацію. І як очі вам медом замазували, і як тебе наставили старшим над нами, аби ти згодився на одну тисячу реєстру. Боявся ти козацького суду, торгувався, бо нікому не всміхається шибениця. Виторгував ще дві тисячі за свою булаву. Що ж, вона варта сорока тисяч виписчиків! Блискуча! Золота! У самоцвітах! Кожному крамареві продати можна! Чому ж не продати, коли ти нас всіх продав у неволю? А тепер приїхав човни палити і реєстр переписувати, бо виписчики до Базавлуку посунули. Знаємо, як воно робиться: сидить ось такий товстопузий, — вип'яв Бородавка своє неабияке черево і, вивертаючи губи, перекривив удаваного старшину: — «Ти хто такий? Тишко Кравченко? Геть Кравченка з реєстру, бо він кожному правду кидає у вічі, ще й на панів з шаблею лізе! Ілько Кресало? Ага! Старшинський приймак. Оженився з кирпатою дурепою старшинський гній чистити. Пиши його до реєстру! Чим не козак? Хоч пороху і не нюхав і шаблю тримає, як свинар свою хлудину, та старшинські чоботи добре лиже». А прийде до нього добрий вояка — то хай він буде в десятьох походах порубаний та знівечений — і не просися до реєстру, козаче. Бо хлопи тобі потрібні і підлабузники, а не вояки. Кинеш ти їм постав сукна — вони тобі й вклоняються, і чоботи цілують, і виписчиків підуть з тобою приборкувати, хати палити, жінок гвалтувати, дітей на вила настромлювати.
Юрба мовчала, ближче підступаючи до помосту. Вона ловила кожне слово, кожен вигук, що злітав з Бородавчиних вуст, щоб, наснажена його люттю, одним рухом кинутися на свого одвічного ворога. А Бородавка, тверезий і важкий, як брила, розпалювався своїми словами, наче перетворювалися вони в його вустах у вогняне пекуче питво, що потроює людські сили.
Сагайдачний зблід, аж посинів, і так стиснув кулаки, що кістки хруснули у нього в суглобах.
— Цить! — шалено гримнув він, і піна зашумувала у нього на вустах. — Візьміть його! Заткніть йому пельку!
— Що-о?! — ревнув Бородавка, ступивши до нього і ніби збираючись його вдарити. — Руки короткі! Вислухай правду, собако, поки живий!
І моторошна в своїй загрозливій мовчанці юрба відгукнулася єдиним шипучим видихом:
— Вислухай!
Бородавка ступнув ще крок. Він мало не торкався Сагайдачного черевом і свердлив його гіпнотичним, повним ненависті поглядом:
— Гадаєш, не знаємо, що ти робив після комісії? Знаємо! Канівщину шибеницями обсадив! Містечка палив на Київщині! Під Білою Церквою сорок добрих козаків на палю засудив, «приборкуючи козацьке свавілля». Ніяка ніч не вкриє твоїх злочинів! Бо ж заграви ясно світять! Бо ж шибениці, як тополі, високі. Ще й досі гойдаються на них скарані твоїми руками. Ще до весни он як далеко: сніги, замети, а хрести ростуть з землі, як пшениця. А пригадай, що ти мені гавкав перед походом на Каффу? Он тут, де стояла хата твоя?! «Покажи мені хоч єдиного виписчика!» І покажу! І не одного — сотні! Тисячі! Ось вони стоять навкруги, — виписчики, що вціліли від твоїх шибениць! Де ж твої очі,
