Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.

— Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.

— До кождої жертви ти готова, кажеш?

— До кождої.

— Правду говориш?

— Богом святим клянуся.

Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.

— Любов Федорівна сказала, — почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, — Любов Федорівна сказала, від'їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці.

Останні слова ледви вимовив насилу.

Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висока стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощі, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко:

— Добре, хай буде й так! Піду в монастир.

Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, нібд в ній сховане усе важне для нього.

Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін.

Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її бататствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний!

— Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся.

— Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.

— Уступлюся!

Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся.

— Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, — голіруч не поїдеш. Іди, йди!

Замкнув за собою двері.

Мотря довго, дивилася за ним…

«Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!»

У МОНАСТИР

Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під кріпким конвоєм у найближчий дівочий монастир.

Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки, і то неабиякі.

В годину-дві перед ґанок заїхали великі залубні, накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кількох гайдуків на конях; їхали для певності в дорозі. І це не диво, бо не раз їздив так генеральський суддя. Була тиха, але темна ніч. Густий сніг великими клаптями вдався на землю. Під його вагою тріщало й ломилося гілля в саду.

Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двору. В кімнаті, біля спальні Любові Федорівної, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутуловаті, готові до всього, нагадували тих жінок, що миють трупів, їм уже все одно, що кажуть робити, щоб тільки їсти та пити дали. Тільки їм радості лишилося в життю!

Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на ласці.

Одна позіхала, загулюючи рот рукою.

— Також чорт серед ночі жене, — казала.

— Людей соромляться, — відповіла друга.

— Або ж люди не дізнаються?

— Авжеж. Та не зараз… А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, та взяла пляшечку запіканки, славна яка!

— А в мене за пазухою плящина старого винця, — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть.

— Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд.

— Добрим словом, — то певно, — моргнули до себе. Розумілися.

В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав.

— Ось воно як, — говорив до себе. — У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде.

— Краще, ніж у наложниці гетьманські, — відповіла Любов Федорівна.

— Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як!

— Мовчи! — засичала Любов Федорівна.

В комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.

— Я готова! — сказала, кидаючися батькові до ніг. Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.

— Не хочу я того, не хочу, не хочу! — кричав.

Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.

Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золі ікону. Підняла її і поблагословила доньку.

Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як, лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише дальше, щоби дальше від них!

Перед нею ішли дві жінки, готові на все.

Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє.

Скорше, скорше ходім!

Ускочила в сані й обтулила собі ноги.

— Де ж мій чура? — питалася. — Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде.

Післала батьковому дворові останній привіт.

Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися шляхом.

Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би