Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Найкраще не слухай, Андрію, лиш своє діло роби як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже усіх, що знімалися понад юрбу. Виїмків мало. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер на прогнанню Анаксагор тому, що замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що далося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б з Періклом, коли б морове повітря не змело його скорше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусів випити чашу гіркої, не тому, що буцімто богів зневажав, а що його оготворили учні. Мудрий державник, Перікл, золотим вінком обдарував Атени, а кожем'яка Клєон зневажав його. Ще хвилина, й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів. Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв добі… Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди.

— Значиться, історія людства — це історія людської кривди?

— Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus [26]. По гадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх «Хмарах», а Арістофан — то був не буденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, а великих амбіцій?

— Розумію. Це зависть одиниць. Один другому завидує багатства, значення, слави. Людський гріх. Але як загал може завидувати одиницям, себто провідникам своїм?

— Він їм не завидує, лиш не розуміє їх. Непорозуміння між одиницею і загалом було і буде заодно. Це одна з трагедій чоловіка. Загал невдоволений, Андрію? А наш загал, скажім це щиро, має куди більше причин до невдоволення, ніж другі. Він не розуміє, що долю його через одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього підходять люди широкого писка і бунтують. І дивуйся, що народ хвилюється. Нині Брюховецький для нього добродій, а завтра його розірвуть на шматки.

— Це страшно! — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками.

Гетьман подивився на нього уважно.

— Страшковий син не пхайся наперед. Чим більший уряд, тим більша відповідальність. Коли приймаєш його, те не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай.

Войнаровського заболіло це слово.

— Я не про себе кажу, а загально. Я вже рішився нести такий тягар, який покладуть на мене.

— Уважай же тоді, щоб не каявся. Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній і у вдоволенню, що діло зроблене слід.

— А коли воно не вдасться?

— І того боятися не треба. Невже ж рільник знає, що збирати буде? Може мороз зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з'їсти, град збити, — мало чого не може бути, а все ж таки він оре і сіє. Так і нам треба своєї діло вести, не відаючи, чи воно нам вдасться, чи ні… Доложи, будь ласка, Андрію, скіпок, бо жар потухає.

Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва.

Войнаровський глянув на нього, і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у будучності, — не серед муз грацій, як на сучасних ритовинах його представляли, асеред пожежі війни. Гетьман сидів, ніби над ватрою середа поля по битві, і думав над змінчивостю судьби.

— Треба нам підложити дрівець до нашого історичного вогнища, — сказав, — а то воно погасне.

— А коли від того історичного нашого вогнища займеться степ і згорять селища людські?

— Кращий огонь від кромішної темряви. Нам темрява грозить. Ось чого я боюся. Боюся ночі, котра може тривати віки. Люди відвикнуть від світла і не схочуть його. Не стерплять. От що для мене страшне. Живуть же у яскинях сліпі ящірки, а колись у них, може, й бистрі очі бували, та без сонця заникли. Так може й заникнути наше народне око.

Вітер ущух. Перестало мести туманами снігу, на небо, викочувався місяць.

Якраз спинився над малими, в олово оправленими шибками у вікні над головою Мазепи і обсипав його всіми відтінками срібла і бронзи.

Гетьман сидів, як статуя бронзова, озарена від долу загравою огню.

Войнаровський приглядався до того образу, як до з'яви і — мовчав.

Гетьман розгорнув книжку:

Pantagruel, roi des Dipsodes, restitue a son naturel etc. [27]

— Раджу прочитати, щоб позбутися нашого слов'янського смутку. Пройдоха Панюрж в козячий ріг зажене всіх наших доморослих брехунців. Чого то він не бачив, яких пригодах не бував, а з кожної виніс свою шкуру! В Туреччині вже його почали були жарити. Аж Панюрж добачив, що кухар заснув. Кинув йому головню у лоб, підпалив будинок, рожен ухопив замість списа, сковородою, як щитом, накрився і втік… Ось тобі живе письмо. Не завадило б прочитати навіть нашим ученим.

Мазепа скоренько став перегортати листки «Пантагрюеля». — Послухай, як Рабле устами свого знаменитого Панюржа висміває роботу нібито вчених. «Бачив я їх цілу товпу. В кількох годинах перетворювали негрів на білих, другі орали морський пісок трьома парами лисиць, інші стригли ослів на вовну і так дальше. Один spondizateur [28] добував зі здохлого осла вітри і продавав їх по п'ять су за лікоть, інші з малих речей робили великі, а з великих малі, міряли на великих просторах перегони блох і впевнювали ці мене, що це невідклично потрібне, щоб вести війну і управляти царствами і республіками…» Ніби про наших учених. А щоб ти знав, що Епістемон бачив у пеклі. Послухай.

І гетьман знову став листувати книгу, аж попав на цей кінцевий, займавий епізод, як то Олександр Великий робив підметки до чобіт, Фабій Кунктатор говорив «Отче наш», Нерон блазнував, Готфрід де Буйльон продавав образки святих, а Папа Юлій II випікав бублики.

— Багато тут блазенства, скомороства, багато усяких небилиць, а навіть усякого гріха, але яке воно живе, якою розкішною мовою написане, скільки тут розуміння людської вдачі, людських хиб і недостатків. А порівняй тую книгу з нашими «Рифмологіонами», «Обідами й Вечерями душевними», навіть з «Владимиром, славено-российських стран князем і повелителем», котрого мені підніс наш знаменитий і дійсно розумний Теофан Прокопович в окремім, гарнім списку… Там Рабле, Мольєр, Франсуа Ренар де ля Фонтен, молодий Руссо і багато других, — а тут?