Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.
— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.
— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.
Мотря лишилася сама.
Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.
Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.
Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.
Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.
Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.
Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.
— Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала!
Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору.
Мотря хотіла привітатися з нею.
— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.
Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.
Василь Леонтійович повалився у крісло.
Хвилину мовчали всі троє.
Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але «недоброю дівкою» і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.
— Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо.
— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула.
— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!
— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!
Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..
— Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!
Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.
Перед ним на столі лежав лист.
Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.
Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.
Очей не зводила з мами.
Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості.
Кочубей встав і взяв жінку за руку.
— Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло… Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.
Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.
— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!
Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:
— Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!
— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!
— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.
— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.
Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.
— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.
— Це тайна мого серця.
— Викрут!
— Правда!
Кочубей грізно глянув на. доньку.
— Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка.
Мовчали… «Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»
— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.
— Чому? — спитала Мотря.
— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!
— Я його люблю і за другого не піду!
— Підеш!
— Ні!..
— Підеш!
— Сказала раз, що не піду, й не піду!
— Підеш, підеш, підеш! — тупала Любов Федорівна ногою.
— Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала.
— Дала?
— Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.
— Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха. Мотря уші рукою затулила:
— Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі.
Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе.
Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.
Образи грізно дивилися на них.
— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за
