Дім з вітражем - Жанна Слоневська

Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.

Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.

— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?

— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:

— Погано! Погано! Погано!

Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.

«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:

— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.

Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.

— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.

Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.

У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.

Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.

— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.

Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.

— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.

— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.

— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!

З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.

— Хочеш пограти, дорогенька?

Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.

Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.

Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.

— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.

Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.

Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:

— Чому ця рука така велика?

— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.

— Я теж стану художницею!

— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.

Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:

— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.

— Мови не може бути.

— Мамо, я вже подала.

— Значить, підеш і забереш.

— Мамо, я художниця. Це моє покликання.

— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.

— Мамо…

— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.

Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:

— Я полька з плоті і крові.

При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.

Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща