Дім з вітражем - Жанна Слоневська
Я ж думала про ніжки забитого теляти, які вже ніколи не будуть бігати. На своїх ногах у прийшлої у кожусі були грубі вовняні колготи. У місті такі носили тільки діти — ще одне підтвердження, що вона не могла бути жінкою.
Ціну було узгоджено, частини тварини розділено назавжди — невеликі шматки сховано в наш холодильник, решту запаковано назад у простирадло. Тоді наставав час обмінятися ввічливими запитаннями.
— Чоловік? Діти? Мама? Посадили? Зійшло?
— Добре! Добре! Добре! — відповідала баба, тяжко зітхаючи, немовби насправді казала:
— Погано! Погано! Погано!
Вона ніколи не знімала кожуха, ніколи не виходила за межі темного передпокою.
«Раз, раз — сокирою», — думала я і, хоч та вже пішла, чула голос:
— Телятко свіже, хороше, щойно сьогодні зарубала.
Образ із кімнати Прабабки — темне обличчя, по ньому стікають цівки крові.
— Його вбили злі люди, проштрикнули йому долоні гострими цвяхами.
Коли? Як? За що? Невідомо. Мені не можна було слухати Прабабку і дивитися на образ, бо він був поганий. Баба з м’ясом поганою не була.
У кімнаті Прабабки майже ніколи не відшторювалися вікна, і не провітрювалося. Незастелене ліжко брижилося жовтавими від бруду простирадлами, а коло нього стояв великий емальований горщик із кришкою. З ранку до ночі Прабабка ходила в халаті. Вона рідко виходила з дому. Немов новорічна ялинка — гірляндами, вона була обвішана складками білої зморщеної шкіри, приємної на дотик. На голові ця шкіра була пружна і рожева, покрита рідіючими біленькими волосками, підстриженими «під пажа». Очі, спотворені грубими скельцями окулярів, тьмяно блистіли — два ставковики, що присмокталися до скла акваріума.
Я приходила, щоби пограти на піаніно, але спершу мусила послухати про Бога з образа: зелене обличчя, довге волосся, вінець із паліччя на голові.
— Сильно-пресильно боліло Ісусикові, коли злі люди проштрикнули йому долоні. Кров бризкала на всі боки. А вони далі молотком забивали йому цвяхи в руки.
Прабабка обережно і м’яко притискала мене до стіни, а я дивилася на два темні зуби — єдині, які в неї залишилися в нижній щелепі. Про Бога вона завжди говорила польською.
— Надягли йому на голову корону з гострими шпичаками, поробили страшні рани. Кров заливала йому очі.
— Бога нема. Гагарін був у космосі і перевірив.
— Бог покарав тих, що перевіряли! Послав на них страшні нещастя, хвороби, каліцтво!
З цими словами вона знімала з горщика емальовану кришку, піднімала поли бавовняного халата і стоячи пісяла. Трусів у неї не було, я бачила теплий смердючий заріст, що ховався над її ногами, вкритими незліченними складками.
— Хочеш пограти, дорогенька?
Відкривалися чорно-білі зуби — клавіші піаніно. Інструмент був розладнаний, а я не знала нот. Прабабка сідала на ліжку з нудно-солодким виразом обличчя, який у будь-який момент міг розтанути у ревних сльозах розчулення. Траплялося, що вона брала зі столу звичайний кухонний ніж і — з гримасою чуттєвої насолоди — шкрябала себе ним по спині.
Мені було заборонено відвідувати Прабабку, але, якщо Мами не було вдома, Аба вдавала, ніби не знає, де я.
Саме Аба була авторкою портрета Ісуса в терновому вінці: вона вигадала кров і зелене волосся, а також напіврозтулені губи, крізь які було видно щілину між передніми зубами. Вона намалювала ще багато інших картин, які висіли на стінах у нашому домі.
— Коли я помру, ви їх усі винесете до підвалу, — говорила вона в хвилини гіршого настрою.
Тому я уявляла собі смерть як підвал, заповнений картинами.
Аба також колекціонувала альбоми з репродукціями. В одному з них я побачила малюнок жінки в сукні барви індиго, одна її долоня була в п’ять разів більша за іншу:
— Чому ця рука така велика?
— Так її побачив художник. Художники бачать світ інакше, ніж звичайні люди.
— Я теж стану художницею!
— Станеш — ким схочеш! — крикнула Аба, і її очі затуманилися від гніву.
Вона дуже хотіла стати художницею, але Прабабка їй не дозволила. Це виглядало приблизно так:
— Мамо, я подала документи до Академії образотворчого мистецтва, на факультет графіки.
— Мови не може бути.
— Мамо, я вже подала.
— Значить, підеш і забереш.
— Мамо, я художниця. Це моє покликання.
— У тебе нема таланту, будеш жити в злиднях.
— Мамо…
— Кінець дискусії, дорогенька. Згадай, як під час війни я віддавала тобі останній шматок хліба.
Згідно з планом Прабабки, Аба стала лікаркою. Невдовзі після цього вона захворіла на невиліковну хворобу суглобів, яка полягала в тому, що кожен рух викликав у неї біль, схожий на уколи тисячі гострих ножів. Руки Аби, так само, як долоня жінки з альбому, були непропорційно великі й розпухлі. Одначе вона робила ними геть усе: різала овочі та м’ясо, прала одяг, мила підлогу. Її обличчя було зіткане з теплої і непрозорої матерії, її риси було неможливо описати, а над головою день і ніч сяяв дещо спрацьований німб. Зате тіло Аби мені пам’ятається добре — важке і неслухняне, воно було виготовлене кустарно, як і все радянське електричне і механічне причандалля, що раз у раз виходило з ладу. Вона розмовляла російською, однак часто повторювала:
— Я полька з плоті і крові.
При цьому в її очах завжди виступали сльози, тож я починала думати, що польськість — це щось на кшталт невиліковної хвороби, від якої також іще не винайшли ліків.
Поляком був Тадеуш Костюшко з картини, що висіла над її ліжком, — він разом із товаришами ніс кудись, на якусь косовицю, коси, тримаючи їх сторчма. Поляками були дуже елегантні чоловіки в капелюхах, які цілували в руку навіть таке кільканадцятирічне дівча, як Аба, коли та в сорок четвертому опинилася у Львові та нарешті відчула себе як удома, бо в Польщі. Однак у наступні роки Польща