Дім з вітражем - Жанна Слоневська
Цього разу стукіт прозвучав ближче — вона була внизу, за його дверима. Микола зітхнув, пригасив сигарету, пішов відчиняти. Вона стояла, тримаючи в руках тацю з мискою супу і грубо нарізаними скибками хліба. Запрана квітаста сукня та фільцові тапочки контрастували з акуратною високою зачіскою. На старість вона ще більше округлилася, а в очах виплекала нову, невситиму жадобу володіти, причому однієї гори для неї було вже замало.
— На Личакові порозганяли людей собаками, замели в бобіки, — плаксивим голосом звернулася мати до Миколи.
Він мовчки забрав тацю — і зачинив двері в неї перед носом.
Колаж помалу перетворювався на звалище: Микола явно втомився розкладати, тож почав безладно викидати знімки з коробок: сценографія, репетиції з акторами, кримські пейзажі та львівські пам’ятки. У якийсь момент випала серія з худим молодиком у джинсах-кльош із тих часів, коли він перестав питати в батька згоди, щоб вийти на вулицю, і цілими днями просиджував у художній майстерні Валерія Бортякова з Польського народного театру — робив ескізи, нарізав скло для вітражів, допомагав створювати декорації.
На хаос на столі спокійно дивилися зі стелі пусті більма — повішену там гіпсову посмертну маску батька він подумки називав Всевидячим Оком.
Йому згадався сьогоднішній ранок: якийсь чоловік фотографував Маріанну, що лежала у відкритій труні. Це було нереально — на його очах жінка, яку він кохав, ставала сама собі пам’ятником, власною нерухомою статуєю себе, позбавленою інтимності, та ще й загорнутою в національний прапор. Коли він це побачив, то відчув два суперечливі бажання: лягти біля неї — або втікати кудись навмання. Він не сумнівався, що вона гідна пам’ятника, але волів би іншого, невидимого для очей, складеного із самих звуків, власне кажучи, щоби це був не так пам’ятник, як місце, де бринить повітря, насичене аріями, котрі би співалися її голосом — і щоразу, закінчившись, починалися знову, без упину, без антрактів, без овацій. Ідея про такий невидимий нагробок дещо оживила його, але раптом йому спало на думку, що раз уже Маріанна мусила піти, то могла принаймні залишити свій голос. Якби той голос можна було в якийсь чудесний спосіб урятувати, він став би його хранителем, законсервував би його тут, у своїй майстерні, бо коли він торкався Маріанни, то саме її голосу передусім намагався торкнутися, заволодіти ним. Фантазія помчала його ще далі, він уявив собі, що вбігає до неї додому, кидається до труни — і відвойовує в небуття цей унікальний артефакт, ховає його під плащем, біжить із ним до себе, оминаючи по дорозі міліціонерів і патріотів, а тоді назавжди зачиняється з ним у підвалі. Що ж, поза сумнівом, він збоченець, якому досить фрагмента коханої жінки.
Подмух вітру ввірвався у вікно, змів частину фотографій на землю. Вони лежали там, поскручувані, купою, ніби якийсь непотріб. Це викликало в пам’яті ще яскравіший образ тіла у відкритій труні та фотографа, який намагався зафіксувати те, що й так уже було застиглим і нерухомим. Він згадав також, як твердішали під долонями соски Маріанни, і йому подумалося, що смерть — коханець без стриму та без жалю.
Ще одна сигарета догоріла до самого фільтра, ще один бичок виріс у клумбі попільнички. Зразу ж після цього Микола прибрав усі фотографії зі столу і з підлоги, вклав їх у полотняний мішок, а порожні коробочки поставив назад на полицю. Перерахував: десять коробочок, у кожній — приблизно сто знімків. Десять коробочок, тисяча знімків, усе його дотеперішнє життя. Ще одна, одинадцята, залишилася недоторканою: замість знімків у ній були старомодні фотопластинки, він знайшов їх дуже давно на горищі будинку, вони були частиною його легенди — тої, про яку він не встиг розповісти Маріанні. Микола узяв мішок, виніс на подвір’я, висипав вміст в іржавий смітник і підпалив.
Невеличке смітникове багаття стало сенсацією для сусідок із другого поверху — Микола їх проігнорував. Вони повикладали груди на зашморгані поручні балконів і з мовчазним осудом за ним спостерігали. Він стояв, відвернувшись до них спиною, обличчям до смітника, з якого тяглися вгору струмені темного диму. Він думав про те, що жодного разу не сфотографував Маріанну.
ДверіЩовечора Прабабка зачиняла вхідні двері згідно з ритуалом, який сама для себе придумала, немовби вірила, що вони можуть захистити нас від непроханих гостей, тих самих, які навідалися в дім у тридцять сьомому, назавжди забравши зі собою її чоловіка. Сама вона до цієї історії не поверталася, зате Аба згадувала її регулярно:
— Увечері подзвонили в двері, татко сказав, що це помилка, що він зараз повернеться, поцілував мене на прощання й пішов із незнайомими. Більше я його ніколи не бачила.
Це сталося в Ленінграді, де Аба з Прабабкою жили до війни. Нічого дивного, що в ранньому віці я лякалася несподіваних дзвінків у двері.
Тому-то Прабабка завжди насамперед перевіряла, чи перші, помальовані в темний колір двері міцно зачинені, далі двічі повертала ключ у замку, навішувала чималий металевий ланцюг, а тоді припечатувала іншими, білими дверима, які також замикала, але вже іншим ключем. Цю конструкцію було неможливо відчинити ззовні, що дратувало Маму, яка любила повертатися пізно і була змушена або щоразу піднімати на ноги весь дім, або змиритися і дозволити, щоби Прабабка годинами залишалася на чатах, дочікуючись маминого повернення.
Кожна з нас мала власний комплект ключів — довгий і тонкий співав фальцетом і відмикав темні двері, короткий з нетиповим закругленим кінчиком зітхав