Дім з вітражем - Жанна Слоневська

Після того пострілу час почав текти інакше. Це важко описати, бо він і гнався як дурний, і зупинявся наче вкопаний, а може, і зовсім кудись подівся. У Державному музеї в Амстердамі є дивовижний годинник — з-за матового скла його циферблата виходить фігура чоловіка, який стирає хвилинну стрілку, малює її на новому місці, йде собі, а через хвилину з’являється знову і повторює весь ритуал. Мені цікаво, як цей амстердамський годинник міг би виглядати в описувані мною дні; гадаю, тоді чоловік малював би стрілки, не стираючи їх, а коли циферблат став би схожим на сонце з шістдесятьма променями, припинив би роботу і заснув би десь у кутку. Теперішність ставала м’якою і теплою — кам’яні колони, на які вона опиралася, танули як віск. Минуле переписувалося наново — що не день викривалася якась нова брехня з тих, на яких трималася попередня система. Майбутнє, свіже й зовсім інакше, здавалося, від нас — на відстані витягнутої руки, так, ніби ми пливемо на кораблі, з палуби якого видно прекрасний острів, і вже навіть можна розрізнити кольори квітів, які там ростуть. На цій новій землі все мало — само собою — скластися якнайкраще! Бо хіба може бути інакше, раз зло — переможене, кайдани — розірвані, а в’язничні ворота — розчахнуті навстіж? Отже, ми дрейфували по цій акваторії між скелями двох епох, і навіть я змогла піддатися пориву й екстазу, бо дивилася на ціле це нове майбутнє так, як дивилася би Мама, всі сподівання якої збувалися в нас на очах. «Карнавал» тривав одночасно і за вікном, і на екрані телевізора: останні радянські танки залишали Афганістан. Падала Берлінська стіна — Мстислав Ростропович супроводжував її падіння грою на віолончелі. Поляки брали участь у перших вільних виборах. Румуни вбили диктатора Чаушеску. Литва проголосила незалежність. Російські міста почали позбуватися своїх радянських назв.

У середині липня вісімдесят восьмого року у В’ячеслава Чорновола стріляли як у ворога державного ладу, на початку квітня він створив Народний Рух, що став першою партією, альтернативною єдиній і керівній, а у квітні дев’яностого року Чорновола — кандидата від Народного Руху — обрано головою Львівської обласної ради. Він став господарем будинку, до якого його перед тим викликали на неприємні розмови; його там зустрічали хлібом і сіллю вчительки і зграйки дітлахів у вишиванках.

«Вони», природно, теж нюхом відчули зміну ритму часу — наказ стріляти в Чорновола дав, мабуть, якийсь відірваний від реальності комуняка, засліплений уявленнями про власну могутність. Решта були зайняті нагальнішими справами — палили архіви, готувалися втекти чи перефарбуватися, розробляли плани приватизації підприємств. Ніхто не стояв на дорозі команд телевізійників, які рознесли відголос смерті львівської співачки: спершу до Москви, а вже звідти — по всіх куточках імперії. Вона стала головною новиною — всього лише на один день. В Оперному після цього дня вирішили, що її не існувало: мало хто з її колег прийшов на похорон, її ролі моментально розібрали інші, а прізвище на афішах було позамальовуване — кому яке діло до того, що юрми на вулицях скандували її прізвище?

Я почала бунтувати. Писала листи в журнали і до директора Оперного. Влаштувала у школі прослуховування касет, на яких зберігся голос Мами. Грубила шкільному історику, комуняці, який дозволяв собі в’їдливі зауваження на тему її смерті. Носила її плаття і впорядковувала її папери; влаштувала в її кімнаті щось на кшталт музею з усіма її улюбленими речами на своїх місцях. Ця боротьба за увічнення її життя заволоділа мною і допомогла пережити перші страшні роки без неї. Але й це мало закінчитися: корабель плив собі далі.

Настали дев’яності — почався голод, холод і планове вимикання електрики. Я підросла; усе українське почало здаватися мені старомодним, негарним, не моїм. Я ще більше стишила в пам’яті той постріл, який і так був беззвучним, а також усі оперні арії: не знала, як мені звільнитися від питання, чи Мама загинула за праве діло. Я оселилася в її кімнаті, замість портрету Соломії Крушельницької повісила в ній Фредді Мерк’юрі та Ісуса Христа.

У перші роки після пострілу Прабабка перестала дбати про ритуальне замикання дверей. Ми лягали спати без додаткових запобіжних заходів, а я вбачала в цьому факті позитив і деяку полегкість: найгірше, що могло статися, вже сталося, якийсь час можна було нічого не боятися. Та невдовзі все почалося заново: темні двері, ланцюг, світлі двері. Можливо, вона робила це через мене. Щоправда, кошика вона більше не підсовувала. Спорохнявілий плетений кошик для брудної білизни нажив собі за ці роки стільки дірок, що його вже ніяк не можна було совгати туди-сюди: він би неодмінно розпався.

Її кожух скидався на звірину шкуру, волосся було сховане глибоко під хусткою. У неї не було імені, прізвища, адреси, час від часу вона з’являлася в нашому тьмяно освітленому передпокої, залишаючи мокрі сліди від гумаків. Знімала зі спини брудне простирадло, розгортала його на столі.

— Свіженьке телятко, беріть, пані!

Усередині було м’ясо — рубані шматки, покриті білим сніжком сала, з шерстю та слідами крові.

— Щойно сьогодні зрання забила телятко, беріть, панюсю!

Я пам’ятаю, що мене дуже здивувало, коли я почула, як Аба назвала її «молодою жіночкою». Це не могло бути правдою, вона була поза статтю, поза віком, поза міським світом, де їздять трамваями, купують тістечка в цукернях, вигулюють песиків на повідках.

— Свіженьке, пані, дешево даю!

Я дивилася на розкладене на простирадлі щось, що ще вранці було живою твариною. Уявляла собі, як оця «молода жіночка» наближається до неї з нагостреною сокирою.

— Свіжусіньке, панусю!

Раз, раз — струменить кров, телятко валиться з ніг, вона розпанахує його на шматки, ув’язує в клунок і поспішає на електричку. Ніхто її по дорозі не зупиняє, не перевіряє документів, її шлях позначають брунатні краплі.

Аба стійко торгувалася:

— Давайте трошки дешевше, пані!

Вона перекладала відрубані кавалки з простирадла на домашню вагу, без гидливості роздивлялася з усіх боків.