Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг
Усі ці історії, що розповідали монотонними та боязкими голосами, якими люди балакають у темряві, й обличчя слухачів, котрі лише інколи освічувалися випадковою жаринкою люльки, глибоко закарбувалися у свідомості Ікабота. Він щедро відплатив за насолоду від гостини, процитувавши свого улюбленого автора Коттона Метера і додавши кілька чудових оповідок про події, які сталися в його рідному штаті Коннектикут, і про страшних почвар, яких зустрічав у своїх нічних прогулянках по Сонній Балці.
Свято поступово вщухло. Старі фермери повсаджували свої сім'ї на підводи, торохкотіння котрих чулося якийсь час на дорогах і відлунювало далеко в горах. Декотрі дівчата повсідалися на коней позад своїх коханих, і їхній запальний сміх, що звучав упереміш із цокотінням копит, звеселяв тихі ліси, але звучав усе тихіше й тихіше, доки зовсім не вщух. Й околиця з галасливої та веселої перетворилася на мовчазну та безлюдну. Лише Ікабот затримався, щоб відповідно до традицій закоханих побути наодинці зі своєю обраницею. Він навіть не сумнівався, що перебуває зараз на шляху до успіху. Що сталося під час тієї зустрічі, не можу сказати, бо нічого про неї не знаю. Однак боюся, щось пішло не так, бо закоханий вибрався на свіже повітря з вельми спустошеним і похмурим виглядом. Ох, ці жінки, ці жінки! Можливо, панночка вирішила жорстоко пококетувати? А може, заохочення залицянь бідного педагога було лише способом завоювати серце його суперника? Тільки небо знає це, але не я! Досить сказати, що Ікабот вийшов звідти, наче хотів украсти курку, а не серце юнки. Не дивився ні праворуч, ні ліворуч, не оглядав фермерські статки, до яких раніше був такий ласий, а пішов прямо до конюшні, де кількома стусанами та копняками виштовхав свого коня із затишного стійла, в якому тварина солодко дрімала, мріючи про гори кукурудзи та вівса і цілі долини, порослі тимофіївкою та конюшиною.
Коли Ікабот засмучено та неквапливо рушив у свою подорож додому, минаючи високі пагорби, які здіймаються над Таррітауном, повз які так радісно кілька годин тому мчав у протилежний бік, надворі стояла нічна година, найслушніша для чаклунів. Пора була такою ж сумною, як і він сам. Далеко внизу Таппан-Зі ніс у невідомість свої брудні та бурхливі води, тут і там височіли щогли над шлюпками, які спокійно стояли на якорі біля берега. Такої глупої ночі ледве чутно було брехню якогось сторожкового собаки на протилежному березі Гудзону. Гавкіт був настільки невиразний і слабкий, що лише міг дати уявлення, яка велика відстань відділяє чоловіка від цього вірного супутника людини. А десь далі вчувалося кукурікання півня, що випадково прокинувся, але це було далеко-далеко, на якомусь хуторі в горах, наче відгук потойбічного світу. Довкола парубка не було жодних ознак життя, хіба іноді озветься якийсь меланхолійний цвіркун або жаба квакне із сусіднього болота, ніби їй незручно спати і вона раптово перевертається на інший бік.
Усі ті розповіді про привидів і духів, які вчитель почув упродовж вечора, тепер спадали на думку. Ніч ставала все темнішою і темнішою. Зорі, здавалося, занурювалися в небо щораз глибше, а хмари іноді зовсім затуляли їх від очей парубка. Він ніколи ще не почувався настільки самотнім і розгубленим. Більше того, він наближався до того самого місця, про яке йшлося в багатьох оповідках про примар. Посеред дороги стояло величезне тюльпанове дерево, яке, наче гігант, вивищувалося над усіма іншими навколишніми деревами і слугувало своєрідним орієнтиром. Його гілки були неймовірно покручені й досить великі, що здавалися стовбурами інших дерев. Вони спадали майже до землі та знову здіймалися вгору. Ця місцина відома трагічною історією про такого собі Андре, котрого захопили тут у полон. Тому дерево так і називали — деревом майора Андре. Простолюд ставився до нього з повагою та забобонним страхом, частково через співчуття до долі його нещасного тезки, а частково через повір'я про дивні видовища та скорботні ридання, пов'язані з цим деревом.
Коли Ікабот дістався до цього страшного дерева, він став насвистувати. Йому здалося, що той свист отримав відповідь. Але це був лише різкий подув вітру над сухим гілляччям. Коли парубок наблизився, то побачив якусь пляму, що біліла на дереві. Він зупинився і припинив свистіти, а придивившись уважніше, збагнув, що це місце, де дерево колись розколола блискавка, і біла деревина залишилася без кори. Раптом він почув наче якийсь стогін, зуби молодика зацокотіли, а його самого аж затрясло. Але це було лише тертя однієї величезної гілки об іншу, викликане вітром. Вершник безпечно минув дерево, але далі на нього чигали нові небезпеки.
Десь за двісті ярдів від дерева дорогу вершнику перетнув невеликий потічок, який зникав у заболоченому та густо порослому рівчаку, відомому під назвою Болото Віллі. Кілька неотесаних колод, перекинутих поруч, слугували мостом через цей струмок. На тому боці дороги, де річечка входила в ліс, стояла купка дубів і каштанів, густо обвитих диким виноградом, занурена в похмуру темряву. Перейти цей міст було справжнім випробуванням. Саме тут, заховавшись між листям каштанів і виноградом, на нещасного Андре й чатували дужі йомени,[5] котрі полонили його. З того часу це місце вважалося зачаклованим, і не можливо передати відчуття школяра, котрому треба було пройти його самостійно після настання темряви.
Коли парубок під’їхав до потоку, його серце немилосердно заколотило. Він зібрав, однак, усі власні сили докупи, приострожив коня, намагаючись вихором промчати через міст. Та замість того, щоб ступати просто вперед, вперта стара шкапа кинулась убік і вперлася в загорожу. Ікабот, чий страх міцнів із кожною миттю затримки, схопив повіддя якнайдужче, і став гаряче спонукати її, але все було марно. Нарешті кінь здався, але попер на протилежний бік дороги, в гущавину терну й вільхи. Вчитель був змушений тепер вдатися й до батога, а не лише до ніг, щоб полічити сухі ребра старого Пороха, який кинувся вперед, похмуро фиркаючи, але так раптово зупинився біля самого мосту, що вершник мало не дав сторчака. Саме в цю мить чутливе вухо Ікабота вловило якийсь плескіт по той бік мосту. У чорній темряві гаю, на березі струмка, він побачив щось величезне, стиснуте та напружене. Здавалося, це якесь гігантське чудовисько готується стрибнути на мандрівника з пітьми.
Волосся бідоласі-педагогу заворушилося на голові. Що робити? Повернути назад і рятуватися втечею було занадто пізно. Та й який шанс був у парубка уникнути зустрічі з духом чи примарою? Бо якщо це справді була вона, то могла мчати, немов на крилах вітру. Довелося демонструвати власну хоробрість, і вершник зажадав
