Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг
Як я вже казав, стояв прекрасний осінній день. Небо було ясне та безтурботне, а природа одяглася в багату золоту ліврею, яку ми завжди пов'язуємо з уявленням про достаток. Ліси начепили статечні брунатні та жовті кольори, а деякі ніжні дерева були вкриті памороззю й виблискували оранжевими, фіолетовими та червоними барвами. Високо в небі виднілися зграї диких качок, білки перегукувалися у букових і горіхових гаях, а замислений свист перепілки подекуди долинав із сусідніх прибраних полів.
Маленькі птахи влаштовували свої прощальні банкети. У захваті цвірінькаючи та радіючи, вони стрибали з куща на кущ, з одного дерева на інше, безтурботні та легковажні, бо навколо панували великий достаток і пожвавлення. Пурхала пихата коноплянка, улюблена здобич мисливців, озиваючись пронизливими та сварливими нотками. Чорні дрозди літали темними хмарами, стукотів золотокрилий дятел зі своїм малиновим капелюшком, широкою чорною смужкою, подібною на намисто, і яскравим пір'ям; омелюхи тріпотіли крильцями з червоними краєчками та хвостиками з жовтими кінчиками, і на голівках також мали маленькі шапчини з пір я; голуба сойка, галаслива чепурунка, у своїй блакитній блузці та білосніжній білизні, щебетала та цвірінькала, вклонялася, присідала і згиналася, прикидаючись, що приятелює з кожним співаком у гайочку.
Поки Ікабот повільно трюхикав по дорозі, його очі, широко відкриті на все, що має стосунок до кулінарного достатку, насолоджувалися скарбами веселої осені. З усіх боків він бачив щедрий урожай яблук: деякі плоди висіли важким тягарем на деревах, інші вже були зібрані в кошики та діжки для продажу на базарі, ще інші, насипані високими горами, чекали, коли їх перепустять на сидр. Далі споглядав на розлогі поля індіанської кукурудзи, з-під листяного покриву на кожному стеблі якої виднілися обсипані золотом чубчики, викликаючи в уяві тістечка та заварні пудинги. Під кукурудзою лежали жовті гарбузи, обернувши свої гладкі й округлі животи до сонця та обіцяючи в майбутньому розкішні пироги. Вершник минав запашні гречані поля, що віддавали запахом вулика. Побачивши їх, чоловік відчував на язиці смачні млинці, добре обсмажені та приправлені медом чи патокою делікатною маленькою рученькою Катріни ван Тассель.
Насичуючи таким чином свою уяву низкою солодких думок і цукрових мрій, гість просувався вздовж шеренги пагорбів, з яких відкриваються найгарніші краєвиди на могутній Гудзон. Сонце поступово ховало свій широкий диск на заході. Розлогий Таппан-Зі лежав нерухомий і нагадував дзеркало, за винятком легких бриж, що то тут, то там хвилювали поверхню, витягаючи та подовжуючи синю тінь далекої гори. Кілька бурштинових хмар висіли в небі, не потривожені жодним подихом вітру, який міг би їх нагнати. Горизонт, що спершу палав золотавим відтінком, поступово міняв свій колір на соковитий яблучно-зелений, який перетворювався в небесно-блакитний. Косий промінчик, що затримався на заліснених краях урвищ, які де-не-де нависали над річкою, зникав у темно-сіро-фіолетовій кам’янистій глибочині. У далечіні виднілося маленьке суденце, що повільно спускалося вниз за течією, з вітрилом, яке безжурно звисало зі щогли. А оскільки у нерухомій воді віддзеркалювалося небо, то здавалося, що кораблик наче ширяє в повітрі.
Під вечір Ікабот нарешті дістався до маєтку пана ван Тасселя і застав там гордість і весь цвіт краю — літніх фермерів, одна шкіра та кості, у домотканих плащах і бриджах, синіх панчохах і величезних черевиках із вибагливими пряжками. Біля них звивалися їхні хирляві, але жваві дружини, у цупких очіпках, коротких сукнях і довгих спідницях, також домашньої роботи, з ножицями та шпильками в торбинках на поясі. Панночки були одягнені, як і їхні матері, за винятком випадків, коли солом’яний капелюшок, пістрява стрічечка або біла сукня засвідчували вплив міських віянь. Поруч стояли сини в коротких кожушках із рядами величезних мідних ґудзиків, їхнє волосся було заплетене за тогочасною модою в косички, особливо в тих, кому вдалося для таких цілей купити шкіру вугра, яка по всьому краю вважалася засобом для зміцнення волосся.
Бром Боне був головним героєм цього свята. Він приїхав на вечорниці верхи на своєму улюбленому Шибайголові, і цю істоту, як і господаря, переповнювала зла сила, якою ніхто, крім нього, не міг управляти. До слова, парубок славився тим, що віддавав перевагу норовистим тваринам, схильним до всіляких вибриків, що піддавали вершника постійному ризику скрутити собі в’язи, бо вважав слухняну, добре вишколену коняку недостойною хлопця його вдачі.
Даремною справою було б описати той чарівний світ, який відкрився погляду мого героя, коли він увійшов у світлицю ван Тасселя. І це були не дівчата, котрі вражали своїми пишними формами з розкішними відтінками рум’яного та білого, а зваблива чарівність справжнього голландського святкового стола в розкішний осінній період. Він був заставлений тацями з різними тістечками, від вигляду яких відбирало мову і рецепти яких відомі лише досвідченим голландським господиням! Були там і горіхові пончики, і ніжний «олі коек»,[4] хрусти, солодкі торти з листкового тіста, імбирні пряники та медові коржики — ціла родина ласощів. Виднілися пиріжки з яблучною, персиковою та гарбузовою начинкою.
Тонко порізана шинка та копчена яловичина, приємні страви зі сливового мармеладу, а також персики, груші й айва. Не кажу вже про смажену рибу, запечену птицю, а також полумиски молока та вершків. Усе було розставлено навпереміш, майже у тому ж порядку, як я назвав, а родинний чайник випускав хмари пару посеред столу, хай буде благословенне це видиво! Мені бракує дихання та часу, щоб описати цей банкет так, як він того заслуговує, бо надто хочеться продовжити свою історію. На щастя, Ікабот Крейн нікуди не поспішав, на відміну від свого літописця, і віддавав належне кожній страві.
Він був доброю та вдячною істотою, чиє серце розширювалося пропорційно до того, як черево наповнювалось смачним вмістом. І настрій підіймався в нього водночас із вживанням їжі, як у деяких чоловіків під впливом міцних напоїв. Ікабот нічого не міг розгледіти, повертаючи своїми булькатими очиськами навколо, коли їв, і всміхався від думки, що одного дня може стати господарем цієї оселі з майже неймовірною розкішшю та пишнотою. Уявляв, як зможе повернутися спиною до приміщення старої школи, як клацне пальцями перед обличчям Ганса ван Риппера або якогось іншого нікчемного покровителя та як гнатиме втришия якогось приблуду-педагога, якщо той наважиться назвати його колегою.
Старий Балтус ван Тассель метушився серед гостей із обличчям, що
