Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
П'ЄР КЮРІ (посміхається): Я б сказав обережніше: це суперечить усім відомим нам законам природи! Очевидно, тут діють інші закони природи, яких ми поки ще не знаємо. Найімовірніше, у цьому досліді ми навіть дуже точними вагами не можемо визначити зменшення маси — настільки воно незначне…
ЛАБОРД: Але ж стільки енергії виділилось! Значить… Значить, тоді радіоактивний розпад — це джерело колосальної — НЕБАЧЕНОЇ! — енергії!
П'ЄР КЮРІ (задумливо тре носа): Та схоже… Навчитися б її ще добувати… І використовувати — з розумом, я маю на увазі…
ЛАБОРД (не чує): Ех! І ми навіть не можемо вирахувати, скільки саме енергії криється в радіоактивному розпаді! Точності не вистачає!
Він мало не плаче з розпачу.
Новела першаДОРОГА В ЧОРНОБИЛЬ
Круглі темні кульки різних розмірів — висять в одній площині у прозорому середовищі.
Воно починає обертатись — і кульки разом з ним, за круговими орбітами. Як Сонячна система…
— Дивись, дивись!
— Ух ти!..
«Планети» обертаються все швидше…
— О! Так добре! Залиш!
«Планети» рухаються своїми орбітами з постійною швидкістю…
— О, зараз — ще одна річ!
Збоку спалахує світло — і в променях «світила» одна сторона кульок починає блищати — там «день», — а інша матово-чорна — «ніч»…
— Ану, давай їм ще одне світило зробимо…
— Давай!
З протилежного боку теж з’являється ще світло.
— І іншого кольору!
…Світило-2 стає червоним — кульки-планети тепер обертаються, освітлювані з боків променями двох різних барв…
— Ну, і для повної гармонії…
Клац! — Звучить музика…
Міняються кольори світил…
«Планети» обертаються — то швидше, то повільніше…
За межами «всесвіту» — два величезні образи, схожі на спотворено-розпухлі людські обличчя.
Задоволений голос:
— Кайф!
Інший — іронічний:
— ТВОР-ЦІ!..
…Невелика хімічна лабораторія з широким світлим вікном у торці. Над круглою колбою низько схилились два чоловіки.
Один — його голос дзвінкіший, запальніший — русявий, атлетичної статури Сергій років двадцяти п’яти, у темно-синьому спецодязі-халаті, що бував у бувальцях, з «космосом» дрібних дірочок, проїдених у його тканині хімікаліями. Другий — старший, із залисинами, Сашко — головатий міцно збитий коротун, у білому, несвіжому халаті, теж з «галактикою» дірочок.
На столі — ряд колб, на їхньому склі сині рукописні номери «1», «2», «3»… — і під стіною великий металевий прилад-шафка: циферблати, перемикачі, клеми, різнокольорові дроти…
На магнітній мішалці, зовні схожій на звичайну електроплитку, стоїть ще одна колба, від якої не відривають погляду Сергій і Сашко.
Круглі темні кульки різних розмірів, від кількох сантиметрів до ледь помітних шротинок, злагоджено рухаються в ній за круговими орбітами.
Сергій милується цим штучним «всесвітом», — і поворотом чорного круглячка-регулювальника на магнітній мішалці міняє швидкість обертання його «планет».
По обидва боки від колби — настільні лампи. Сашко в такт мелодії змінює кольорові квадрати скла між ними та колбою, і краплі-планети, обертаючись, міняться різними барвами.
Сергій злегка погойдує колбу рукою: площина «всесвіту» «дихає», хитається вліво-вправо: «всесвіт», забарвлюючись у різні кольори, підвладний рухам руки людини… Кульки-планети загадково мерехтять, мандруючи своїми орбітами…
САШКО: Знайшли собі цяцьку… А дорослі ж дядьки! (зацікавлено) А як це в тебе вийшло?
СЕРГІЙ (не відриває погляду від колби): Розчин для експерименту готував… Налив спочатку розведену сірчану кислоту… Потім — органічну рідину, вона розтеклась зверху краплями… А потім дистильовану воду долив, до потрібного об’єму