Кармелюк - Марко Вовчок

Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив, — коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами.

От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попрощати. Кармелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: «Ми тебе не хочемо кидати, тату!» двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечками, заплакала.

Тимчасом пронеслося поміж купою: «Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!» і ціла купа, наче хвиля морська, порушалася й колисалася.

Казано рушати зсильним і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе прибільшалася, усе голосніш чулося: «Кармелюк! Кармелюк!» Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: «Помагай біг!» Вели мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.

— Умру я… хутенько вмру! — промовила стара мати ледве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата скликнула: «Коли б же із тобою йти!»

— Усе буде, як кажеш, — промовила вірна, віддана дружина.

— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.

— Рушать! Рушать! — і рушили.

Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.

Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачучу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім’ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнакомим шляхом у незнану зсилку.

Минув рік по тому. Стара мати, як пообіцяла хутенько вмерти, так і вмерла, і навесні її могилка вже травою заросла густо й високо.

У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля зіслали, сусіда, гладячи по голівці його дочку малу, любенько спитала: «Що ви поробляєте з мамою, маленька?» А маленька одказала їй: «Дожидаємо!» — бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: «Легш визволюся й повернуся сам». — «Буде, як кажеш» — на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько у мові поводитись — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали щодня, кожної ночі, кожної години. Дожидали удосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі — од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі усе дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. Удень праця, робота, клопіт і все тая сподіванка й дожидання, ввечері відпочинок і все тая сподіванка і дожидання. Удень часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жодного округи поруху, мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще — так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися, і вся сама маленька трепехалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися — брала її мати до себе й пригортала — маленькі рученятка обіймалися коло маминої шиї і такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі.

Пізно-пізно! Ніч вже минає, світло згасає, дитинку, що не радилася лягти у постільку, зможе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі затулить личенько білими руками.

І такеньки час минав, та минав, та минав; а вони дожидали, та дожидали, та дожидали.

Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завсіди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий-то вже раз дочка мала промовляла: «може, сьогодні» до неньки; обойко вони сиділи тутеньки.

Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!.. Боже-світе! Боже-світе!

На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило, і, як перш, виходила уранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася округи, подивилась — начеб усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з очей хороших — відрада сама!

Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою.

Чули від неї люди, що, може, побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, і дочапає аж до самого Києва; напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя.

Правда, плескав хтось-десь-щось, нібито бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу, згадуючи їх перший талан та балакаючи про біду їх теперішню, сучасну, що й лихо і вбожество разом спостигло, бо з того часу, як лихо скоїлося, вони втратилися багато та,