Українська література » Сучасна проза » Кармелюк - Марко Вовчок

Кармелюк - Марко Вовчок

Читаємо онлайн Кармелюк - Марко Вовчок
мельник був, як вже казано, чоловік понурий — не можна його було нічим урезонити, і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він стрічав на віку, так не помоглося: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців, — і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка — бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі — мельник кличе Кармеля, — от складають муку на віз, іде розплата, і Кармель їде додому.

Їде Кармель додому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, начеб недужого віз, а очі то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на улиці — і аж до самого дому, до господи зітхав Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель з своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше; перебув третій день — зовсім вже несила. Голова горить і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледве перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани.

Він не знав, не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв та й поганяв, бо поле, здавалось йому, розбігалося усе ширше та далій, гай усе розроставсь довшій та непроглядній.

Приїхав-таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто — ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду.

«Вийде і вона», — подумав собі Кармель і повернув коня до ріки, і став на березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла — Кармель й охнути б тоді не зміг, такечки дух йому зайняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим рум'янцем, мов огнем і полум'ям. Нікого не було над рікою, тільки вони самі двойко.

— Ти підеш за мене, дівчино кохана? — питає Кармель.

А вона йому одказала: «Я твоя».

Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низенькім березі, й просиділи вони так укупі аж до зірок ясненьких. Й не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй аніщо гіркеє до серденька, що трепехалося з розкоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі блискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель додому помалу й теж дививсь на зорі блискучі, на небо прозоре. Такеньки дивляться у небо ті люди, що вони дуже кохають на землі.

Говорить Кармель до своєї неньки: «Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!»

Мати почала його вговоряти й прохати: «Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку!»

— Нене! Нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь, і затрепехавсь. — Чи ж ти мені не рідная мати?

Старенька злякалась його обличчя й виду: «Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, то й мені теж буде дорогою невісткою!»

І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.

III

Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, й стара Кармелиха казала, дякуючи господові, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.

Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.

З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий, і коханий, і на все довольний?

До чого ж ще гнати? Чого жадати?

Отож, власне, одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає лучче своє щастя або безталання — тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки начеб, справді, не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками: чого справді було ще жадати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала. Весь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: «Душно мені щось, піду трохи». Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: «Ні, ненько, я здужаю». Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.

Пізно він повернувся до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?

— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її — Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се биття!

Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.

Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішається до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.

Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває

Відгуки про книгу Кармелюк - Марко Вовчок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: