Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Спершу я подумав, що маю справу з шантажистом, але, порівнявши його із зображенням на фотографії, поміщеній на 226-й сторінці «Аристократії світу духів», я переконався, що переді мною таки Косґроув П. Гарден. Схуд, змужнів, зголив вуса, але це був саме він.

Я зітхнув — глибоко й трагічно.

— Це ж треба — саме тоді, коли «Аристократія» має кращий збут, ніж художня книжка.

— Ніж художня?! — сердито передражнив він мене. — Та вона така і є!

— У певному сенсі… — згодився я.

— У певному сенсі?! Це ж справдешня літературщина! Книжка відповідає всім вимогам жанру: це суцільна довжелезна солоденька брехня. Невже ви назвете її правдивою?

— Ні, — спокійно відповів я. — Назву її документальною. Документалістика — це жанр, що стоїть між вигадкою і правдою.

Розгорнувши навмання книжку, він жалісно й пронизливо скрикнув, чим змусив рудувату дівчину зробити паузу в тому, що було принаймні півфіналом турніру з хрестиків-нуликів.

— Погляньте! — проскиглив Косґроув. — Погляньте! Написано «понеділок». Ось вам до відома, як я прожив понеділок на «далекому узбережжі». Прошу вас! Подивіться! Я нюхав квіти! Провів цілий день, нюхаючи квіти! Бачите чи ні? На 194-й сторінці, нагорі, я нюхаю троянду…

Я обережно підніс книжку до ніздрів.

— Не відчуваю запаху, — сказав я. — Хіба що друкарською фарбою відгонить…

— Не нюхайте! — вигукнув він. — Читайте! Ось тут я нюхаю троянду, і це дає мені привід виголошувати у двох абзацах своє захоплення підсвідомою шляхетністю людини. Одна маленька понюшка! А тоді я присвячую добру годину маргариткам. Господи! Відтепер я не зможу й очей показати на зустрічі університетських випускників.

Перегорнувши кілька сторінок, Косґроув знову застогнав.

— А тут я з дітьми. Танцюю з ними. Весь день проводжу з дітьми, і ми витанцьовуємо. І то не просте собі шимі, а щось естетичне. Я не вмію танцювати й не терплю дітей. Та як тільки вмер, з мене зробили гібрид нянечки й хориста.

— Ось вам уривок, — ризикнув я дорікнути йому, — який вважають дуже гарним. Подивіться, тут описано вашу одежу. Ви вбрані… зараз гляну… гм, у щось таке, як тонкі прозорі шати. Вони розвіваються за вашими плечима…

— …щось таке, як розвіяна спідня білизна, — похмуро буркнув він. — Ще й уся моя голова покрита листям.

Довелося згодитися, там справді згадано листя.

— А однак, — сказав я, — могло бути набагато гірше, подумайте тільки. Автор міг би справді виставити вас на посміх, якби змусив відповідати на запитання про те, котру годину показує годинник вашого діда, або про заборговані три долари вісімдесят центів, які ви колись програли в покер.

Запала мовчанка.

— Мій дядько дивак, — задумливо мовив Косґроув. — Здається мені, що він несповна розуму.

— Зовсім ні, — запевнив я. — Все життя маю справу з авторами, і з-поміж усіх тих, що мені траплялися, у нього чи не найздоровший глузд. Доктор Гарден ні разу не пробував позичити в нас грошей, ні разу не просив звільнити з роботи весь наш відділ реклами й ні разу не запевнив нас, що нікому з його приятелів не вдалося знайти жодного примірника його книжки на весь Бостон.

— Все одно виб’ю з нього оте астральне тіло. Хай дістане прочухана.

— І тим обмежитеся? — занепокоївшись, спитав я. — Ви ж не виступите під своїм справжнім іменем, не зірвете продажу книжки, правда?

— Що?

— Звичайно ж, ви цього не зробите. Подумайте, яке розчарування ви могли б викликати. Ви засмутили б п’ятсот тисяч читачів.

— Усі вони — жінки, — понуро відказав він. — Їм подобається сумувати. А ви подумайте про мою дівчину — мою наречену. Як, по-вашому, вона поставилася до мого нового курсу на квіти після того, як ми розлучилися? Гадаєте, вона схвалює мої танці з купою дітлахів на всій… на всю двісті двадцять першу сторінку? Ще й голяка!

Я впав у відчай. Конче треба було зразу ж дізнатися все найгірше, що мене чекає.

— І що… що ви гадаєте робити?

— Що робити?! — знавіснівши, вигукнув Косґроув. — Посадити в тюрму дядька разом із його видавцем, прес-аташе та всією видавничою гоп-компанією, аж до хлопчика на побігеньках[15], що подавав оті кляті шрифти складачам.

III

На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько — стара людина, — торочив я, — він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».

Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.

Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.

— Почекайте тут, — попрохав я. — Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.

Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.

Повен сонячного світла сад доктора Гардена приховували японські магнолії, ронячи рожеві сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидів біля відчиненого вікна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кімнату, потайки подовжувало квадратні світляні плями на письмовому столі, на безладно розкиданих паперах, а відтак і на колінах самого доктора Гардена, на його кудлатій, увінчаній сивиною голові. Його тонкі пальці діловито перебирали пачку газетних витинків, тільки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столі.

Малопомітний під покровом магнолій, я підійшов доволі близько й уже мав обізватись, аж тут помітив дівчину в пурпурній ранковій сукні. Пригнувшись, вона пробралася під низько навислим гіллям яблунь, що росли в північній частині саду, і моріжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерігав, як дівчина підійшла до відчиненого вікна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.

— Хочу з вами поговорити, — різко сказала вона.

Доктор звів очі, і з його руки випурхнув клапоть «Філадельфії пресс»[16]. Либонь, це була стаття, у якій його титулували «новим Іоанном Богословом».

— Ось про цей непотріб! — повела далі дівчина.

Вона вийняла з-під пахви книжку. Це була «Аристократія світу духів». Я