Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.

Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне - узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.

«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.

Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.

Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.

Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.

- Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? - спитав він.

- Оце Ха Шінь, - пояснив Чон До. - Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, - то я так його назвав.

Ґіль провів пальцем по списку.

- Ось і ти, - сказав він. - Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?

Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.

- Хоч він і вбив багато японських солдатів, - промовив він, - революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.

Ґіль здивовано подивився на Чона.

- Ти себе назвав його іменем? Чому?

- Він пройшов найвище випробування честі.

Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід - дірку в стіні, де колись був цвях.

- Оце тут ти спав? - спитав Ґіль. - У кімнаті Начальника?

Чон До показав дірку від цвяха:

- Отут висів портрет моєї матері.

Ґіль уважно придивився.

- Еге ж, тут був цвях, - відзначив він. - Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?

- Він не міг дати мені своє прізвище, бо тоді всім би відкрилося, як ганебно він був змушений виховувати сина. А переназвати мене по-іншому в нього духу не вистачало, навіть на честь Мученика. Тож я мусив сам.

Обличчя Ґіля нічого не виражало.

- А мама? - спитав він. - Її як звали?

Удалині почувся гудок порома «Манйонбон-92».

Чон До відповів:

- Якщо моєму горю дати ім’я, хіба воно стане меншим?

Уночі Чон До стояв у темряві на кормі судна, дивився вниз на хвилі. «Руміна» - весь час крутилося в його голові. Він не чув її голосу, не дозволяв собі уявити її. Просто думав, як би вона провела свій останній день, коли б знала, що по неї вже пливуть.

Пізно вранці вони ввійшли в порт Бандай-Дзіма - над митницею майоріли прапори різних країн. Великі кораблі, пофарбовані в гуманітарний темно-блакитний колір, біля причалу приймали на борт вантажі. Чон До з Ґілем мали підроблені документи і в сорочках-поло, джинсах та кросівках спустилися трапом до центру Ніїґати. Була неділя.

Ідучи до глядацької зали, Чон До побачив, як угорі пролетів літак, лишивши за собою білу смугу. Він закинув голову, вирячив очі з такого дива. Усе було таке неймовірне, що він вирішив удавати, ніби воно йому звичне, наприклад кольорові вогники, які керували дорожнім рухом, автобуси, які присідали, немов воли, щоб впустити стареньких пасажирів. Звичайно, лічильники на стоянках уміють говорити, двері громадських приміщень самі відчиняються і впускають їх. Звичайно, у туалеті ні бочки з водою, ні черпака.

Денний концерт був мозаїкою з того, що оперна трупа збиралася показати цього сезону, тож усі співаки по черзі співали короткі арії. Ґіль, здавалося, усі пісні знав і підмугикував у лад. Руміна - невеличка, з широкими плечима - вийшла на сцену в сукні кольору графіту. Її очі були темні під рівним чубчиком. Чон До бачив, що цій жінці знайома печаль, але вона не могла й передчувати, що найважчі її випробування попереду, що цього вечора, коли спустяться сутінки, саме її життя стане оперою і Чон До в ній - чорна постать у кінці першого акту, яка понесе героїню до країни плачу.

Вона співала італійською та німецькою, а потім японською. Коли нарешті вона заспівала корейську пісню, стало зрозуміло, за що її обрав Пхеньян. Пісня була прекрасна, голос її летів легко, а співала вона про двох закоханих на озері, то була пісня не про Великого Керівника, не про перемогу над імперіалістами, не про передову північнокорейську фабрику. У пісні співалося про хлопця й дівчину в човні - дівчину в білому чосон-оті[8], хлопця з душевним поглядом.

Руміна співала корейською, її сукня мала колір графіту, і могла б вона співати хоч про павука, що тче біле павутиння, - однаково зачарувала б глядачів. Чон До з Ґілем бродили вулицями Ніїґати, і їх тримала ця павутинка, а вони вдавали, що зовсім і не збираються викрасти дівчину з гастрольного містечка. Чона До не полишали слова пісні про те, що на середині озера закохані вирішили не пливти далі.

У якомусь трансі вони блукали містом і чекали, доки смеркне. Чона До особливо заворожувала реклама. У Північній Кореї не було реклами, а тут - і на автобусах, і на плакатах, і на відеоекранах. Безпосередня й наче благальна - пари, які обіймаються, сумна дитина - він питав Ґіля, про що там ідеться, а відповіддю виявлялося всього- на- всього автострахування чи плата за телефон. Крізь вікно він бачив, як кореянки стригли японкам нігті на ногах. По приколу спробували скористатися торговельним автоматом, той дав їм пакет якогось продукту помаранчевого кольору, скуштувати який жоден із них не наважився.

Ґіль постояв перед вітриною крамниці, де продавався інвентар для пірнальників і тих, хто досліджує морське дно. За вікном був великий мішок для підводного спорядження. Чорний, нейлоновий. Продавець показав, як у нього може вміститися все, що потрібне для підводного плавання на двох. Вони купили той мішок.

Спитали