І-цзін. Книга змін, Є. М. Тарнавський

з усією повнотою внутрішніх сил творчості, мужності й ясності перед водною небезпечною безоднею оточення — і рішуче кинутись у неї. Ці думки в тексті показані так: «Необхідність чекати. Володій правдою. Тоді блиск її розвинеться і стійкість буде на щастя. Сприятливий брід через велику ріку».

1

У кожній людині закладена здатність до нових актів пізнання. Але доти, доки вони існують лише цілком латентно, процес нового пізнання ще не почався, і тут ще недоречно казати про якусь необхідність чекати. Ще нічого чекати. Але як тільки процес пізнання активізовано, відразу ж доводиться зважати на закономірність ритму, в якій він протікає, для успішності та результативності його розвитку. Перші ж етапи в процесі нового пізнання полягають у ґрунтовному засвоєнні вже відомого попередникам. Тому тут ідеться ще не про особисте пізнання, а про вивчення того, що можна почерпнути з книжок або з учительської традиції. Звісно, це ніяк не має підміняти справжнього самостійного акту пізнання, бо це лише переддень, передмістя пізнання. Проте, це дуже необхідний ступінь. Не тільки не можна оминути його, але навіть квапливість і нетерпіння на цьому етапі можуть мати лише згубний вплив на весь процес. Навпаки, в цій необхідності очікування — сталість у діяльності засвоєння вже відомого — дає лише хороші плоди. І на цьому щаблі ніяк не можна дорікати людині в повільності, бо вона випливає з постійності, з самої необхідності чекати. Відтак, зрозуміло, що особиста боротьба з помилковими і хибними поглядами тут немислима. У тексті це висловлене такими словами: «Сильна риска — на початку. Очікування в передмісті. Сприяє постійності діяльності. Осуду не буде».

2

Для наступного, другого щабля потрібно щось більше, ніж просте інтелектуальне засвоєння того, що вже відоме. Тут людина вже має сама прийти до цього безпосереднього

світу та вступити з ним в зіткнення як пасивно — в спогляданні, так і активно — в моральній діяльності, що випливає з пізнання. Сумніви тут уже мають бути подолані. Але саме через це вольове зусилля до нового пізнання обурюється і противиться цьому імпульсу все відстале й інертне в людині. Тому лише тут, на березі, в пізнанні, виникає необхідність очікування, яке характеризується тим, що з’являться невеликі чутки, певна суперечка між імпульсом до нового пізнання і відсталістю накопиченого досвіду. Але справжнє вміння чекати і перечекати тут, врешті-решт, приводить до щастя. У тексті про це сказано так: «Сильна риска — на другому місці. Очікування на піску [біля берега]. З’являться невеликі чутки. Врешті-решт — щастя».

3

Для остаточного засвоєння нового знання треба зачекати, поки придбане знання не стане настільки ж природним і мимовільним, як, наприклад, чуттєве сприйняття. Якщо попередній щабель може уподібнюватися очікуванню на березі, то тут зроблений ще один крок уперед, ще ближче до річки (яку символізує горішня триграма «вода», ріка). Тут — очікування в мулі. Тут усе негативне, всі сили відсталості та мороку виступають у всій своїй потузі. Саме тут їх треба подолати, але для цього доведеться спочатку застерегти про їхнє настання. Таке застереження ми

і знаходимо в тексті: «Сильна риска — на третьому місці. Очікування в мулі. Насувається прихід розбійників».

4

За позитивного результату кризи, показаного в попередній позиції, подальший рух виражається в зовсім особливій формі потреби чекати. Це — не пасивне очікування, а творче, активне очікування, сповнене внутрішніх сил, набутих на попередніх щаблях. Тут, аби набуте знання про­нести в майбутнє, доведеться захистити і відвоювати його в усіх протиборчих сил. В уявному спокої очікування в реальності протікає настільки інтенсивна діяльність, що вона може бути показана лише в образі кривавого бою. Вже не на піску біля берега, не в мулі доводиться чекати свого часу: тут — очікування крові. Але тільки воно дає можливість вийти з темної печери незнання у відкритий світ, що ясно сприймається. Текст втілює це в такі образи: «Слабка риска — на четвертому місці. Очікування крові. Вихід із печери».

5

Вигравши бій попереднього щабля, людина досягає тієї стадії очікування, на якій згладжуються межі позитивного та негативного. Все вже завойовано, все вже досягнуто. Узагальнене і раніше набуте знання, і сенс нового акту пізнання. Настає момент заспокоєння, той момент, коли вже немає потреби в діяльності, коли можливий спокійний бенкет, після якого настає час очікування. Тут корисна лише спокійна цілеспрямованість. Вже завдяки їй гарантоване щастя. Це можливо лише тому, що на попередніх щаблях набуто позитив. У тексті з цього приводу сказано таке: «Сильна риска — на п’ятому місці. Очікування вина та страв. Стійкість — на щастя».

6

Повне нове пізнання досягнуте. Більше того — воно засвоєне остаточно. Це дає можливість не тільки знати, але й уміти. Те, що раніше було особистою обмеженістю, не здатне більше обмежувати. Те, що раніше здавалося темною печерою, з якої треба вирватися на світло, більше не затьмарює. Людина правильно прожила час необхідності очікування. Вона отримала доступ до вершин пізнання світу і тим самим набула можливість без шкоди для себе опуститися в похмурі глибини світу. І саме в них до неї повертаються творчі сили, накопичені на перших трьох підготовчих щаблях очікування. Їхня дія віддзеркалює в собі характер усього цього часу очікування. Вони приходять, як три неквапливі гості. Необхідно поставитися до них із повною повагою, бо від них залежить остаточний успіх. Це сили молодості, які отримують можливість повторно проявитися в старості, щоб реалізувати завершення єдності біографії людини. Ці думки текст висловлює в притаманній для нашої пам’ятки образності: «Слабка риска — нагорі. Увійдеш у печеру. Буде прихід трьох неквапливих гостей. Ушануєш їх, і врешті-решт буде щастя».

№ 6. Сун. Суд

Очікування корисне. Воно може і має бути наповнене самоконтролем. Певна річ, це тимчасовий відхід від зовнішнього світу та занурення у себе. Така розбіжність зовнішнього та внутрішнього показана навіть у символіці гексаграми. Тут нагорі, в зовнішньому — небо (творчість), а внизу, всередині — вода (небезпека). Сутність неба — в його прагненні підійматися, так само, як сутність води — в її прагненні текти вниз. Між ними — конфлікт, позивання, тобто суд. Але вода віддзеркалює в собі творче небо, вона пронизана його силами. Це показано і в триграмі води, де світлова риска занурена в середину двох тіньових рисок. Пильне збереження у внутрішньому цієї віддзеркаленої суті неба призводить до гармонійного єднання з ним. Але будь-яке надмірне доведення справи до краю тут згубне, бо проявиться до кінця сутність води, яка тяжіє вниз і віддаляє від неба. Натомість, якщо не піддаватися її тяжінню, а дивитися на небо як на вищий людський ідеал творчості, якщо побачитися з великою людиною, то буде добробут, і навпаки: його не буде, якщо кинутися самостійно в потік життя. На шляху пізнання речей тут так само. Має бути вимовлене міркування про співвідношення вже відомого та знову набутого досвіду. Такий суд має не тільки негативний бік осуду, але (чи не більшою мірою) і позитивний бік міркування про помилки і звільнення від них. Тим більше, що в такій сфері це суд людини над собою — суд кращого, що є в людині, над її помилками та хибами, суд творчості над пасивною відсталістю та подолання її. Це все конденсоване