Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Ніхто не знає про цю історію, Маркусе. Тільки ви тепер. То тримайте її в таємниці.

— Звісно.

— Пообіцяйте мені!

— Обіцяю, Гаррі! Це буде наша таємниця.

— Якщо хтось в Аврорі дізнається, що в мене була любовна історія з Нолою Келлерґан, це погубить мене…

— Гаррі, можете на мене покластися.

Ото було і все, що взнав я про Нолу Келлерґан. Не балакали ми більше ні про неї, ні про ту скриньку, та й сам я вирішив поховати цей епізод у пам’яті, навіть не підозрюючи, що через певні обставини за кілька місяців Нола знову постане у нашому житті.

Я повернувся до Нью-Йорка наприкінці березня, пробувши в Аврорі шість тижнів, але так і не зумівши розпочати новий великий роман. До кінця терміну, що надав мені Барнаскі, було ще три місяці, та я знав, що не зумію порятувати своєї кар’єри. Я зганьбився, я йшов під укіс, я почувався найнещаснішим і найбездарнішим з-поміж провідних нью-йоркських письменників. Минав час: я присвятив його, готуючись прийняти поразку. Влаштував на роботу Денізу, зав’язав контакти з адвокатами, які могли би допомогти, коли Шмід із Гансоном потягнуть мене до суду, склав перелік усіх найдорожчих моєму серцю речей, що я мав намір заховати у батьків, поки судові виконавці не постукали до мене у двері. Насилу розпочався той фатальний липень, коли мене мали повести на розправу, я заходився лічити дні, що лишилися до моєї письменницької смерті: ось іще тридцять днів, потім мене попровадять до кабінету Барнаскі — й гаплик. Зворотний відлік уже розпочався. Я й гадки не мав, що одна драматична подія цілком змінить ту ситуацію.

30. Неперевершений

— Другий ваш розділ дуже важливий, Маркусе. Він має бути гострий, ударний.

— Як що, Гаррі?

— Як удар у боксі. Ви праворукий, та у вас завжди напоготові лівиця: перший удар приголомшує вашого супротивника, другий, лівою, валить його додолу. Отакий повинен бути і другий розділ: це правий прямий читачеві у щелепу.

Це сталося в четвер 12 червня 2008 року. Цілісінький ранок я сидів удома, читав собі у вітальні. Надворі було тепло, але й вогко: вже три дні в Нью-Йорку сіялася дрібна мжичка. О першій пополудні задзеленчав телефон. Я взяв слухавку, та спершу мені здалося, ніби на тому кінці дроту нікого нема. Потім я почув, як хтось здушено заридав.

— Гало, гало… це хто? — запитав я.

— Вона… вона померла.

Голос той заледве було чути, та я відразу його впізнав.

— Гаррі? Гаррі, це ви?

— Вона померла, Маркусе.

— Померла? Хто?

— Нола.

— Що? Як це?

— Вона померла, і в цьому винен я. Маркусе… Що я накоїв? Боже, що ж я накоїв?

Він плакав.

— Гаррі, що ви оце кажете? Що ви хочете сказати?

Він поклав слухавку. Я відразу ж зателефонував йому додому, та ніхто не відгукнувся. Подзвонив і на мобільник, та марно. Знов і знов я набирав його номер, а потім залишив кілька повідомлень на автовідповідачі. Проте новин не було. Я страшенно занепокоївся. Що й казати, не знав я тоді, що Гаррі телефонував мені з Головного управління поліції штату в Конкорді. Тож не розумів я, що ж коїться, аж поки о шістнадцятій годині мені зателефонував Дуґлас.

— Ради бога, Марку, ти вже знаєш? — вигукнув він.

— Про що?

— А нехай тобі всячина, ввімкни телевізор! Там про Гаррі Квеберта! Це Квеберт!

— Квеберт? Що Квеберт?

— Ради бога, ввімкни телевізора!

Я негайно ввімкнув інформаційний канал. І який же я був приголомшений, побачивши на екрані дім у Гусячій бухті й почувши телекоментатора: «Отут, у цьому будинку в містечку Аврора, в Нью-Гемпширі, сьогодні заарештували письменника Гаррі Квеберта, після того як на території його маєтку виявили закопані останки людини. Згідно з попередніми висновками слідства, це може бути тіло Ноли Келлерґан, тамтешньої дівчини, яка пішла з дому і зникла в серпні 1975 року в п'ятнадцятирічному віці, й досі було невідомо, що з нею сталося…». Світ мені пішов обертом; я впав на диван, геть нічого не тямлячи. Я вже нічогісінько не чув: ні балачки в телевізорі, ні Дуґласа, який лементував на тому кінці дроту, повторюючи: «Маркусе, ти чуєш? Гало! Він убив дитину, дитину!». В голові моїй здійнялося таке сум’яття, наче в страшному сні.

Отак я, разом з усією Америкою, що захолола з жаху, дізнався про те, що сталося кілька годин тому: вранці до маєтку прибула група садівників, яких Гаррі запросив посадити попід будинком гортензії. Порпаючись у землі, вони знайшли на глибині одного метра людський скелет і відразу ж сповістили про це поліцію. Скелет викопали, і Гаррі відразу ж було заарештовано.

На телебаченні все відбувалося дуже швидко. Прямі репортажі з Аврори, з місця злочину, чергувалися з кадрами з Конкорда, столиці Нью-Гемпширу, розташованої за шістдесят миль на північний схід, де Гаррі віднині утримували в камері попереднього ув’язнення кримінальної поліції штату. Цілі ватаги журналістів примчали стежити за розвитком цієї справи. Либонь, було коло тих останків щось таке, що давало підстави вважати, ніби то таки тіло Ноли Келлерґан; котрийсь із поліційних очільників заявив: якщо ця інформація підтвердиться, то свідчитиме вона й про те, що Гаррі Квеберта підозрювано ще й у вбивстві Дебори Купер, останньої людини, яка бачила Нолу