Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
10 лютого 2008 року я покинув Нью-Йорк у розпалі кризи чистого аркуша. Країна вже нуртувала, готуючись до президентських виборів: за кілька днів до того, у Супер-вівторок (як виняток він припав на лютий, а не на березень, віщуючи неабиякий рік), мандат від республіканців здобув сенатор Маккейн, а в демократів точилася запекла війна між Гілларі Клінтон і Бараком Обамою. Я дістався автівкою до Аврори без жодної зупинки. Снігу було чималенько, і краєвиди, що пропливали повз мене, були білим-білі. Я любив Нью-Гемпшир, любив його супокій, його неозорі ліси, його лісові озера, вкриті лататтям, бо влітку там можна було купатися, а взимку кататися на ковзанах, любив думати, що тут не платять ні податку на прибуток, ні податку з продажу. Я вважав його лібертаріанським штатом, а його гасло, — «Жити вільним або померти», викарбуване на номерах автівок, що обганяли мене, пречудово передавало відчуття свободи, що охоплювало мене кожного разу, як я сюди приїздив. Пам’ятаю, приїхавши до Гаррі того холодного імлистого полудня, я відразу відчув, як мені полегшало на душі. Він чекав мене на ґанку, вбраний у величезну зимову куртку. Я вийшов надвір, він пішов назустріч, поклав долоні мені на плечі й підбадьорливо всміхнувся.
— Що з вами сталося, Маркусе?
— Хтозна, Гаррі…
— Та добре вже, добре… Ви завжди були такий вразливий хлопчина.
Перш ніж я розпакував свої речі, ми посідали у вітальні, щоб трохи побалакати. Він приготував каву. В коминку палахтіло полум’я; в кімнаті було тепло, а крізь величезну шкляну стіну я бачив океан, де шаленів крижаний вітер, а камінні бескиди обліплював мокрий сніг.
— Я вже й забув, як тут гарно, — пробурмотів я.
Гаррі кивнув.
— Ось побачите, любий Маркусе, я подбаю про вас. Ви напишете такий романисько! Не переймайтеся, цих прикрощів зазнають усі письменники.
Він мав такий знайомий спокійний і переконливий вигляд. Я ніколи не сумнівався в ньому: харизматичний, упевнений в собі, він самою вже присутністю випромінював авторитет. Йому йшов шістдесят сьомий рік, він був гарний зі своєю сріблястою і бездоганно зачесаною чуприною, широкими плечима і могутньою статурою, що свідчила про тривале захоплення боксом. То був боксер, і завдяки цьому спорту, що в ньому я й сам старанно вправлявся, ми й заприязнилися в університеті Берроуза.
З Гаррі мене поєднували дуже тісні зв’язки, та про це я розкажу згодом. Він увійшов у моє життя 1998 року, коли я вступив до університету Берроуза в Массачусетсі. Тоді мені було двадцять років, а йому п’ятдесят сім. Він уже півтора десятиліття викладав літературу в цьому скромному провінційному закладі, де панувала мирна атмосфера і студенти були чемні та приязні. Доти, як і всі, я знав Гаррі-Квеберта-великого-письменника: в Берроузі я зустрів просто-Гаррі, який, попри вікову різницю, став одним із моїх найближчих друзів і навчив мене, як бути письменником. Сам він здобув визнання у середині 70-х років, коли його другу книжку, «Початки зла», продали накладом п’ятнадцять мільйонів примірників, і він здобув за неї Booker Prize і National Book Award[2], дві найпрестижніші літературні премії країни. Відтоді його регулярно видавали, він вів популярну щомісячну рубрику в «Бостон Ґлоуб». Був однією з найвизначніших постатей американської інтелігенції: виступав із численними лекціями, його часто запрошували на чільні культурні заходи, дослухалися його думки про політичні події. Дуже шанований чоловік, гордість усієї країни, найкраще, що могла породити Америка. Приїхавши погостювати у нього декілька тижнів, я сподівався, що він знову оберне мене на письменника і навчить долати кризу чистого аркуша. Проте мусив визнати: хоч Гаррі й погоджувався, що становище моє досить складне, та ненормальним він його не вважав. «У письменників трапляються такі діри, це належить до ризиків нашої професії, — пояснив він мені. — Беріться до праці й побачите: попустить». Він влаштував мене у своєму кабінеті на першому поверсі, де написав усі свої книжки, зокрема і «Початки зла». Я годинами сидів там, намагаючись і собі щось написати, натомість лише й дивився на океан і сніг, що сіявся за вікном. Коли Гаррі приносив мені каву чи щось попоїсти і бачив моє засмучене лице, то намагався підбадьорити. Якось уранці він врешті сказав:
— Не робіть такого сумного обличчя, Маркусе, бо здається, наче ви помираєте.
— Та я вже на межі…
— Ох, потерпайте за долю всього світу, за іракську кризу, лише не за цю нікчемну писанину… зарано іще нею перейматися. Знаєте, ви мене засмутили: корчите ці гримаси, бо не можете трьох рядків стулити. Подивіться на цю справу прямо: ви написали пречудову книжку, забагатіли й уславилися, а з другою книжкою у вас трохи не клеїться, голова не варить. Нема чого тут ані тривожитись, ані дивуватися…
— А у вас… у вас такої проблеми не виникало?
Він дзвінко зареготав.
— Страху чистого аркуша? Жартуєте? Бідолашний мій друже, ця проблема поставала у мене так часто, що ви й уявити не можете!
— Мій видавець каже, що як я не напишу цієї книжки, то мені клямка.
— Знаєте, хто такий видавець? Це письменник-невдаха, в якого проте є грошовитий татусь, щоб присвоювати чужі таланти. Ось побачите, Маркусе, незабаром усе стане на свої місця. На вас чекає чудова кар’єра. Перша ваша книжка була захоплива, друга буде ще краща. Не переймайтеся, я допоможу вам знайти натхнення.
Не скажу, що проживання в Аврорі повернуло натхнення, та воно дуже добре на мене вплинуло. Та й на Гаррі, як я знаю, теж: у нього не було ні родини, ні особливих розваг, тож удвох ми почувалися щасливо, навіть більше, то були останні наші щасливі дні. Ми довго гуляли берегом моря, слухали класичні опери, каталися на лижах, відвідували місцеві культурні заходи і нишпорили супермаркетами у пошуках малесеньких коктейльних сосисок, що прибуток від них ішов ветеранам американської армії, — Гаррі страшенно полюбляв ті сосиски і казав, що лише заради них варто було вторгнутися в Ірак. Ще ми частенько ходили снідати до «Кларксу», пили там каву
