Лист незнайомої - Стефан Цвейг
«Щодо наших поглядів на життя, – пише Цвейґ у «Вчорашньому світі», – то ми вже давно відкинули релігію наших батьків, їхню віру в швидкий і постійний прогрес гуманності; банальним уявляється нам, жорстоко навченим гірким досвідом, їхній близькозорий оптимізм перед лицем катастрофи, яка одним-єдиним ударом перекреслила тисячолітні здобутки гуманізму. Та навіть якщо це була ілюзія, то все ж чудова й благородна… І щось у глибині душі, незважаючи на весь досвід і розчарування, заважає повністю її позбутися… Я знов і знов підводжу очі до тих зірок, які світили над моїм дитинством, і втішаюсь успадкованою від пращурів вірою, що цей кошмар коли-небудь виявиться лише перебоєм у вічному русі Вперед і Вперед».
Це ключове місце всієї книги, через те я й дозволив собі його так широко процитувати. Посеред усіх особистих і суспільних катаклізмів початку 1940-х років Цвейґ залишається оптимістом. Але йому – такому, яким він є, з усіма його переконаннями та сподіваннями – ні за що зачепитися, ні на що спертися; він утратив батьківщину до того, як усвідомив, що вона в нього є. Але Австрію роздавлено, вона розтоптана, більш того, її перетворено на частину злочинного Третього рейху. І виходить, що нема іншого засобу скористатися цією опорою, як подумки повернутися назад, до часів, коли вона ще була, ще існувала й самим фактом свого існування вселяла віру в майбутнє. І Цвейґ повертається до неї тому, що вона – країна його дитинства, країна ілюзій, яка сорок довгих років не знала війни, і насамперед тому, що немає в нього тепер ніякої іншої. Це його утопія, від якої він і не вимагає нічого, крім утопічності. Бо розуміє, що вона – приречений «вчорашній світ», уже загиблий.
Лише на початку книги дається світлий, цілісний і «лицарський» образ «вчорашнього світу» – образ значною мірою ідеалізований і, що особливо варто уваги, безтілесний. Потім, в міру свого уречевлення, він розпадається. «Старий світ, який оточував нас, усі свої помисли зосередив виключно на фетиші самозбереження, не любив молоді, більш того, ставився до молоді підозріливо», – пише Цвейґ. І далі йдуть сторінки, на яких розповідається, яким, по суті, пеклом для дитини була стара австрійська школа, що менше її виховувала, більше ламала, скільки зашкарублого святенництва вносила вона, та й узагалі тогочасні звичаї, у відносини чоловіка й жінки. Зовнішня доброчесність, тримаючись на таємно узаконеній і заохочуваній проституції, не тільки була обманом, але ще й калічила душі.
Оголосивши Відень столицею мистецтв, Цвейґ невдовзі сам себе спростував таким хоча б зауваженням: «Віденцю Максу Рейнгардту довелося б у Відні терпляче очікувати два десятиліття, аби досягти становища, якого в Берліні він досяг за два роки». І річ не в тім, буцім Берлін 1920-х років був ліпшим, річ якраз у майже свідомому оголенні ілюзорності початкового образу.
Але контрастним тлом, яке дозволило зобразити добу занепаду Австро-Угорської імперії в такому ідилічному світлі, була Перша світова війна, а потім фашизм, який охопив усю Європу. Цвейґ намалював точну і правдиву картину європейської трагедії. Вона похмура, але не безвихідна, бо скрашують її люди, як і завжди в нього, роз’єднані, але не зречені, не переможені. Це Роден, Роллан, Рільке, Ріхард Штраус, Мазерель, Бенедетто Кроче. Вони – друзі, однодумці, часом просто знайомі автора. Перед нами проходять різні характери – войовники духу, на зразок Роллана, і чисті художники, на зразок Рільке. Оскільки кожний із них – невід’ємна складова частина культури епохи, їхні портрети є цінними й самі по собі. Але ще важливішим є те, що, взяті разом, вони виправдовують цвейґівську впевненість «у вічному русі Вперед і Вперед».
У книзі читач натрапить і на інші імена. Серед них особливо вирізняються великий підприємець, міністр закордонних справ Веймарської республіки Вальтер Ратенау, творець «геополітики» генерал Хаусхофер, Зиґмунд Фройд. Із Ратенау та Фройдом Цвейґ дружив, із Хаусхофером познайомився під час свого далекосхідного плавання. Він старається бути по відношенню до них об’єктивним. Але вдається це не завжди: заважають особисті симпатії та плутанина в поглядах. Наприклад, Цвейґу нелегко визнати Хаусхофера, якого він раніше поважав, одним із теоретиків нацизму. Занадто шанобливу характеристику Цвейґ дає й реакціонеру Ігнацу Зейпелю, майбутньому австрійському канцлеру. Що ж до Ратенау, то Цвейґ зумів подати його різнобічно: «Він був комерсантом, а хотів бути художником, він володів мільйонами, а тягнувся до соціалістів, почувався євреєм, але не цурався християнства. Він мислив інтернаціонально, а обожнював пруссацтво, мріяв про народну демократію, а сам щоразу вважав за честь бути прийнятим кайзером Вільгельмом».
* * *Над труною Йозефа Рота Цвейґ проголосив: «Ми не сміємо втрачати мужності, бачачи, як праворуч і ліворуч од нас падають кращі з наших товаришів, бо, як я вже сказав, ми перебуваємо на фронті, на найнебезпечнішій його ділянці». Але сам, незадовго до рішучого перелому в боротьбі з німецьким фашизмом, не витримав. 22 лютого 1942 року в Петрополісі (поблизу Ріо-де-Жанейро) разом із дружиною Цвейґ добровільно пішов із життя. Свого передсмертного листа він завершив словами: «Я вітаю всіх моїх друзів. Можливо, вони побачать зорю після тривалої ночі. Я, найнетерплячіший, відходжу раніше за них».[11] У плані світоглядному Цвейґ так і залишився оптимістом.
І цей оптимізм, помножений на талант оповідача, забезпечив йому те гідне місце, яке він і нині продовжує посідати на літературному олімпі.
