Долі та фурії - Лорен Грофф

Він опинився на сцені в шкільному театрі, коли дзвони каплиці пробили третю годину ночі.

Сидіння, що розходилися віялом, зберігали пам’ять про глядачів. Він витяг косяк, який збирався викурити перед тим, як вставити ствол пістолета собі в рот.

Ні в чому не було сенсу. Праворуч почулося легке насвистування. Дентон Трашер, без окулярів, у потертій картатій піжамі, ішов сценою, тримаючи дорожній косметичний набір Dopp.

— Дентоне? — покликав Лотто.

Чоловік вдивлявся в темряву, притискаючи сумку до грудей.

 — Хто там? — спитав він.

— «Ні, перше ти назватися повинен»,[3] — промовив Лотто.

Дентон підійшов ближче.

— О, Ланселоте. Мені аж дух забило з переляку. — Він кашлянув і спитав: — Невже я чую задушливий аромат коноплі?

Лотто вставив косяк у випрямлені пальці, і Дентон затягнувся.

— А що ви робите в піжамі? — поцікавився Лотто.

— Питання в тому, дорогий, що ти тут робиш. — Він сів поруч із Лотто, потім спитав, криво посміхнувшись: — Може, ти мене шукав?

— Ні, — відповів Лотто.

— А, — промовив Дентон.

— Але ж ви тут, — сказав Лотто.

Коли від косяка вже нічого не лишилося, Дентон розповів:

— Економлю свої копійки. Прилаштувався тут у костюмерній. Пішов у відставку в злиденну старість. Та й це ще не найгірше. Тут нема клопів. До того ж я люблю, коли дзвонять дзвони.

Наче навмисно, дзвони пробили пів на четверту. Вони засміялися.

Лотто сказав:

— Сьогодні ввечері я знайшов хлопчика, який повісився. Повісився. Повісився.

Дентон завмер.

— О, дитино, — промовив він.

— Я його зовсім не знав. Вони називали його Джем-Рулет.

— Гарольд, — сказав Дентон. — Цей хлопчина. Я намагався розговорити його, але він був такий сумний. Ви, хлопці, жахливі. Просто дикуни. О ні, не ти, Лотто. Тебе я не мав на увазі. Мені так шкода, що саме ти його знайшов.

У Лотто стиснулося горло, й він побачив, як сам висить на стерновому веслі, поки двері не відчиняються й не спалахує світло. І відчув, що навіть якби він дістався сходів, і якби двері кабінету декана виявилися відчиненими, і якби він відкрив шухляду й відчув вагу пістолета в руці, все одно щось у ньому опиралося б. І такого кінця не було б. [Точно. Це був не його час.]

Дентон Трашер обхопив Лотто обома руками й витер його обличчя полою своєї піжами, відкривши зарослий волоссям білий живіт. Лотто відчув, що він стоїть на краю сцени і його заколисують, а ще він чув запах гамамелісу, лістерину й піжами, яку давно не прали.

Цей Ланселот — дитина на колінах Дентона. Такий юний, його плач уже перейшов межу печалі й перетворився на щось глибше. Дентон злякався. Четверта година. Чарівний Ланселот, такий талановитий, та це було щось інше, навіть якщо Дентон і бачив у ньому рідкісну іскру. Він мав перспективну зовнішність, і водночас здавалося, ніби якась важлива обіцянка втекла, лишивши по собі сліди руйнування, що було дивно, бо хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Що ж, краса ще може повернутися. Років за десять він стане дуже привабливим, змужніє, стане кремезним, набуде чарівності: коли він виступав на сцені, в ньому вже відчувався великий актор. Та Дентон знав також, що акторів вистачало і в реальному житті. Боже, пробило вже четверту тридцять, у нього зараз голова лусне. Він уже не міг витримувати цю печаль. Він був занадто слабкий. [Горе — це для сильних, вони використовують його, як пальне для руху вперед.] Я тут назавжди застрягну із цим хлопцем, злякався він. Він знав лише один спосіб зупинити цей потік сліз. І тоді, у паніці, він ривком випрямив хлопця, вліз між його коліна й витяг із його джинсів здивованого блідого черв’яка, і він вражаюче виріс у нього в роті, дякувати Богу, і вже цього було досить, щоб зупинити ридання. Юнацька плоть! І по-юнацьки швидка. О, ця тверда, дуже тверда плоть танула, м’якла, перетворюючись у гарячу росу. Дентон Трашер витер рот і випрямився. Що він накоїв? Очі хлопця зникли в темряві:

— Я йду спати, — прошепотів він і побіг проходами у двері, геть звідси.

Ганьба, подумав Дентон. От комедія, доведеться тікати серед ночі. Він втратить це місце. Він шкодував, що не побачить, як виросте Ланселот. Він встав і вклонився.

— Будь благословен, — промовив він до великого порожнього театру і пішов у костюмерну збирати речі.

Семюел Харріс встав дуже рано, збираючись на тренування. Визирнувши у вікно, він раптом побачив, як темним подвір’ям біжить отой нещасний «Чортзна-звідки пиріжок» і плаче на бігу. З того часу, як цей хлопець з’явився посеред осіннього семестру, він був такий пригнічений, аж наче мінився всіма відтінками смутку. Семюел був стерновим на човні «Чортзна-звідки пиріжка» і щодня мало не на колінах у нього сидів. І хоча цей хлопчина був якимось парією, Семюел чогось переживав за нього, високого — метр дев’яносто й худого — всього шістдесят вісім кілограмів, із застиглим виразом обличчя й щоками, схожими на відбивні. Зрозуміло, що він надумав щось собі заподіяти. Коли Семюел почув, що Лотто мчить сходами, він одчинив двері й затяг його до своєї кімнати, нагодував вівсяним печивом, яке йому присилала з дому мама, і таким чином вивідав усю історію. О Боже, Джем-Рулет! Лотто розповів, що після приходу поліції він кілька годин просидів у шкільному театрі, щоб заспокоїтися. Здавалося, що він хотів розповісти ще про щось, але затнувся й промовчав. Семюел замислився. Він думав, що зробив би його батько-сенатор, і наче побачив його суворе обличчя перед собою. Він поклав руку на плече Лотто й обережно гладив його, поки той не заспокоївся. Було таке відчуття, ніби вони перебігли міст за секунду до того, як він обвалився.

Упродовж місяця Семюел спостерігав, як Лотто тинявся навколо кампуса. І коли шкільний рік закінчився, Семюел взяв цього хлопця до свого літнього будиночка в штаті Мен. Там разом із батьком-сенатором і тендітною Семюеловою матір’ю зірковий дебютант вищого товариства чорних американців Атланти Лотто відкрив для себе вітрильники й пікніки на морському березі, друзів у трикотажних виробах Lilly Pulitzer і Brooks Brothers, шампанське, пироги, що вистигали на підвіконні, лабрадорів-ретриверів. Мати Семюела купила йому спеціальне мило для обличчя й гарний одяг, примушувала його їсти й слідкувала, щоб він не горбився. Він змужнів. Привернув увагу сорокарічної кузини Семюела, яка підстерегла його якось в елінгу. Коричнева шкіра на смак була такою ж, як рожеве вино, що так сподобалося Лотто. Коли вони повернулися на заняття на другий курс, шкіра Лотто була така обвітрена, загрубіла й засмагла, що шрамів від прищів на його щоках було майже не видно. У нього посвітлішало волосся, він упевненіше почувався. Усміхався, жартував, навчився поводитися на сцені й поза нею. Ніколи не лаючись, здавався незворушним. Ще до Різдва друг Семюела став набагато популярнішим за самого Семюела з його натиском піщаної бурі та великими сяючими карими очима. Та нічого не поробиш. Щоразу, дивлячись на свого друга впродовж довгих років їхньої дружби, Семюел відчуватиме себе чудотворцем, який повернув Лотто до життя.

А потім, незадовго до Дня подяки другого року навчання, Лотто, повертаючись якось до своєї кімнати