Долі та фурії - Лорен Грофф

навколо величезного багаття, й ось Гвенні потягла його вглиб будинку. Свічки на підвіконнях, відблиски світла на голих ногах, сідницях, руках, матрацах. [Жага! Відродження вічності в молодій плоті.] Гвенні відчинила вікно, й вони вилізли через нього на дах над ґанком. Вона плакала? Її тіні для очей утворили на вилицях страхітливі сліди-тріщини. Вона торкнулася губами до його рота, й він, який не цілувався з дівчиною, відколи оселився на пляжі, знову відчув, як у його жилах заструменіла розпечена добіла рідина. Вечірка була в розпалі. Вона штовхнула його на всипаний піском руберойд, і він дивився знизу на її сяюче обличчя. Вона задерла спідницю, відсунула вбік ластовицю трусиків, і Лотто, який завжди був готовий, якого збуджували навіть абстрактні фантазії про дівчат — відбиток лапи кулика на піску, що нагадував лобок, бутлі з молоком, схожі на жіночі груди, — зараз був зовсім не готовий до такого несподіваного початку. Та дарма!

Гвенні впустила його, хоч була суха. Він заплющив очі й уявляв манго, розколені папаї, кислі й солодкі плоди, що стікали соком, потім все скінчилося, він застогнав, і все його тіло перетворилося на мед, а Гвенні дивилася згори, й усмішка розквітала на її покусаних губах.

Вона заплющила очі й відсунулася від нього, і що далі вона відсувалася, то ближчим до неї хотів бути Лотто, наче ганявся за німфою у заростях. Він згадав свої «таємні» порножурнали, перевернув її на лікті й коліна, і вона засміялася, дивлячись на нього через плече, а він заплющив очі й увійшов у неї, відчувши, як вона вигнула спину, наче кицька. Він занурив пальці в її волосся й саме тоді побачив, як полум’я вибивається з вікон. Але не міг зупинитися. Та й не зміг би. Просто сподівався, що будинок витримає, поки він закінчить. Щастя, що йому це вдалося. Навкруги все тріщало, вкривалося пухирями й вибухало протуберанцями жару, а Гвенні здригалася під ним, і ось — раз–два–три — він вибухнув у ній.

Потім він кричав їй у вухо, що їм треба бігти, бігти, бігти. Розхристаний рвонув до краю даху, сплигнув униз у зарості сагових пальм. Гвенні пурхнула до нього, її спідниця майнула вгору пелюстками тюльпана. Вони вилізли з кущів, Лотто — у розстебнутих штанях, і наскочили просто на пожежника, який глузливо аплодував.

— Гарна робота, Ромео, — похвалив пожежник.

— Ланселот, — прошепотів Лотто.

— Тоді я — Дон Жуан, — обірвав його полісмен, надягаючи кайданки на зап’ястя Лотто, а потім і Гвенні. Їхали недовго. Вона не дивилася на нього. Більше він її ніколи не побачить.

Потім була камера, смердючий, нічим не загороджений нужник у кутку, Лотто, який намагався відірвати від чого-небудь уламок, щоб мати хоч якусь подобу ножа, лампочка, що блимала й тріщала, а під ранок лопнула й посипалася скляним дощем.

Удома. Стурбоване обличчя Саллі. Рейчел лежить на грудях Лотто й смокче великий палець. Один рік усього, а воно вже тривожиться. Вирішено: треба тримати його подалі від цих злочинців. Антуанетта зачинила за собою двері, хруснула пальцями, зняла слухавку.

Щедрі гроші змастять будь-яке колесо. Після полудня все було готове. Під вечір він уже піднімався трапом літака. Озирнувся. Рейчел сиділа на руках у Саллі, й обидві ридма ридали. Антуанетта стояла, взявши руки в боки. Її обличчя трохи кривилося. Від гніву, подумав він. [Помилявся.]

Люк зачинився позаду Лотто — хлопця, вигнаного за його гріхи.

Він не запам’ятає цієї поїздки на північ, лише шок. Прокинутися вранці в сонячній Флориді й того ж дня лягати спати в холодному мороці Нью-Гемпшира. Гуртожиток, запах хлопчачих ніг. Біль у кишечнику від голоду.

Того ж дня за вечерею в їдальні шматок гарбузового пирога ляпнув йому на лоб. Він підвів голову й побачив хлопців, які сміялися з нього. Хтось крикнув: «О, бідненький гарбузовий пиріжок». Інший сказав: «Бідний флоридський пиріжок». А ще хтось додав: «Чортзна-звідки пиріжок». Це викликало найбільший сміх і стало його прізвиськом. Він, який звик до вологої спеки й усе життя гуляв, де заманеться, наче господар [а він і був господарем], нині відчував, що його вуха затиснуті власними плечима і він поспішно тікає, посковзуючись на холодній твердій землі.

«Чортзна-звідки пиріжок», селюк для цих хлопців із Бостона й Нью-Йорка. Прищавий, дитячу привабливість давно забуто, занадто високий, занадто худий. Південець, другосортний. Його багатство, яке колись допомогло йому вирізнитись із загалу, серед цих багатіїв не важило нічого.

Він прокинувся вдосвіта, тремтячи сів на край ліжка й дивився, як розвиднюється за вікном. БУХ-бу-бух, БУХ-бу-бух, билося його серце. Їдальня з холодними млинцями й недовареними яйцями, далі в каплицю холодною, мерзлою землею.

Щонеділі о шостій вечора він телефонував додому, та із Саллі слова не витягнеш, Антуанетта в ці дні нікуди не виходила й могла розповісти хіба що про телепрограми, а Рейчел була занадто мала, щоб зібрати докупи кілька речень. За п’ять хвилин уже не було про що розмовляти. До наступного дзвінка він ще мав перепливти неприступне темне море. В Нью-Гемпширі не було нічого теплого.

Навіть небо було холодне, мов риба. Щойно о п’ятій тридцять відчинялася спортзала, Лотто приймав гарячу ванну біля басейну, намагаючись витопити лід зі своїх кісток. Він плавав, уявляючи, як його друзі покурюють травичку, ніжачись на сонці. Якби він був поряд із Гвенні, вони б уже перепробували всі відомі засоби «зв’язку», навіть апокрифічні. Лише Чоллі надсилав листи, та це були просто жарти на порнолистівках.

Лотто уявляв гімнастичні трампліни заввишки не менше п’ятнадцяти метрів. Стрибок ластівкою в мілку частину басейну поклав би край цьому всьому. Або ні, краще він вилізе на самісінький верх обсерваторії, зав’яже мотузку навколо шиї й стрибне. Ні. Він украде в завгоспа отой білий порошок, яким чистять басейн, їстиме його, як морозиво, аж поки всі його нутрощі не перетворяться на піну. В його фантазіях уже з’явився елемент театральності. Йому не дозволили повернутися додому ні на День подяки, ні на Різдво.

— Я все ще покараний? — запитав він. Хотів, щоб його голос звучав мужньо, але він затремтів.

— О, ні, любий, — сказала Саллі, — це не покарання. Твоя мама хоче, щоб у тебе було краще життя.

Краще життя? Він був тут «Чортзна-звідки пиріжком»; він ніколи не лаявся, тому він не міг навіть поскаржитися на своє прізвисько. Його самотність завила голосніше. Усі хлопці займалися спортом, і він був змушений гребти у вісімці початківців. На його руках росли пухирі, що перетворювалися на мозолі, наче на захисний панцир.

Його викликав декан. Він чув, що в Ланселота проблеми. Оцінки в нього були чудові, він був тямущий. У нього якісь неприємності? Брови декана були схожі на гусені, які ночами об’їдають яблуні. Так, сказав Лотто, у нього неприємності. Гм, сказав декан. Лотто був високий, розумний, багатий. [Білий.] Такі хлопці мали бути лідерами. Можливо, ризикнув припустити декан, якби він користувався спеціальним милом для обличчя, він зміг би піднятися вище в хлопчачій ієрархії. У нього був друг, який міг би виписати йому рецепт; він шукав блокнот, щоб записати номер телефону. У відкритій шухляді Лотто мимохіть помітив знайомий маслянистий відблиск пістолета. [Нічна тумбочка Гавейна; шкіряна кобура.] Ця картинка так і стояла в нього перед очима, коли він, зашпортуючись, плентався крізь наступні сірі дні, — цей короткий зблиск зброї, відчуття її ваги в руці.

У лютому двері кабінету англійської мови відчинилися, і зайшла