Долі та фурії - Лорен Грофф
О горе, горе!
Камінні люди ви, камінні люди!
Коли б у мене стільки язиків
І стільки пар очей — твердінь небесну
Я розвалив би! Так, вона умерла!
Од мертвого живого відрізню я.
Так, мертва, як земля. Подать свічадо!
Як затуманиться його поверхня
Від дихання її — скажу тоді:
Жива.[2]
Тиша. Сміх припинився. Хлопці затихли.
Лотто відчув, що перед ним зненацька розчинилися двері до залитої світлом невідомої досі кімнати. Так ось же відповідь на всі питання. Можна, залишаючись собою, перетворитися на когось іншого. Можна, навіть без слів, підкорити найстрашніше у світі — кімнату, повну хлопчаків. Після смерті батька Лотто жив, наче в тумані. У цей момент чіткість повернулася знову.
Чоловік зітхнув і став самим собою.
— Ваш учитель раптово захворів на якусь хворобу. Плеврит. Чи водянка. Я його заступатиму. Мене звуть Дентон Трашер. А тепер, — запитав він, — скажіть-но мені, отроки, що ви зараз читаєте?
— «Убити пересмішника», — прошепотів Арнольд Кабот.
— Боже збав, — промовив Дентон Трашер, узяв кошик для сміття, пройшовся рядами й повкидав у нього книжечки в м’яких обкладинках, які позбирав на столах у хлопців.
— Хто лиш торкнувся Поета, вже не має права звертати увагу на простих смертних. Перш ніж ми з вами попрощаємося, ви будете пітніти Шекспіром. І це вони називають освітою... Та за двадцять років нами правитимуть японці.
Він сів на край столу, склавши руки під пахвами.
— Передусім, — почав він, — скажіть, яка різниця між трагедією й комедією.
Франсіско Родрігес відповів:
— Поважність проти гумору. Пиха проти легкості.
— Дурниця, — заявив Дентон Трашер. — Обман. Немає ніякої різниці. Це — питання перспективи. Оповідь — це пейзаж, а трагедія — це і комедія, і драма. Все залежить від того, як ви кадруєте зображення, яке бачите. Ось подивіться, — сказав він і склав руки в подобу камери, якою почав водити по класу, поки в «кадр» не потрапив Джем-Рулет, сумний хлопчик, у якого шия випирала з коміра. Дентон проковтнув те, що збирався сказати, й перемістив «камеру» на Семюела Харріса, меткого успішного смаглявого хлопця, стернового човна Лотто, і промовив:
— Трагедія.
Хлопці засміялися, Семюел — голосніше за всіх. Його впевненість у собі була стіною, яка поверталася за вітром. Дентон Трашер перемістив кадр і навів на обличчя Лотто. Лотто відчув на собі погляд очей-намистинок чоловіка.
— Комедія, — сказав він.
Лотто сміявся разом з усіма, і не тому, що став кульмінацією уроку, а із вдячності Дентону Трашеру за те, що той відкрив для нього театр. Єдиний шлях, яким Лотто міг іти в цьому світі і який він нарешті знайшов.
Він грав Фальстафа у весняній виставі, але з-під гриму проглядало його власне жалюгідне «я».
— Браво! — сказав Дентон Трашер у класі, коли Лотто продекламував монолог із «Отелло», одначе він лише несміливо посміхнувся, повертаючись на своє місце. У веслуванні його вісімка новачків перемогла команду школи на тренуванні, і його підвищили: тепер він задавав темп веслувальникам. Проте він і досі відчував тугу, навіть коли дерева вкрилися бруньками і повернулися птахи.
У квітні зателефонувала Саллі, вся в сльозах. Лотто не зможе приїхати додому на літо.
— Тут є… небезпеки, — намагалася пояснити вона, й він зрозумів, що малися на увазі його друзі, які все ще вештались поблизу. Він уявив, як вони йдуть по шосе, Саллі бачить їх і її руки самі по собі повертають кермо, щоб їх збити. О, як йому хотілося потримати на руках сестричку; вона росла, вона ж забуде його. Хотілося поїсти домашньої їжі, яку готує Саллі. Хотілося почути запах материних парфумів, послухати, як вона розповідає своїм мрійливим голосом про Мойсея або Йова так, ніби то були якісь її знайомі. Будь ласка, будь ласка, він навіть не виходитиме з дому, шепотів він, а Саллі пообіцяла, втішаючи його, що вони втрьох приїдуть до нього і всі разом влітку поїдуть до Бостона. У його уяві вся Флорида була залита сонцем. Йому здавалося, що він осліпне, якщо дивитиметься прямо на неї. Його дитинство потопало в сяйві, крізь яке його неможливо було побачити.
Він поклав слухавку. Безнадійно. Самотній. Покинутий. Шкода себе, хоч плач.
План остаточно визрів за обідом, після кидання м’ятними тістечками. Коли стемніло і квіти на деревах почали нагадували блідих метеликів, Лотто вийшов надвір.
В адміністративній будівлі був кабінет декана, в кабінеті була шухляда, в якій був пістолет. Він уявляв, як уранці декан відчиняє двері, бачить бризки, здригається й відсахується назад.
Саллі й мама розриватимуться від горя. От і добре! Він хотів, щоб вони ридали до скону. Він хотів, щоб вони, й помираючи, плакали через те, що вони з ним зробили. Тільки сестричку йому було шкода. Але ж вона ще така маленька. Вона й не знатиме, що втратила. Будівля нависала чорною брилою. Він сіпнув двері — незамкнені, вони легко відчинилися від поштовху його руки. Удача була на його боці. [Хтось таки був.] Про всяк випадок не вмикав світла. Він ішов навпомацки вздовж стіни: дошка оголошень, вішак для верхнього одягу, дошка оголошень, двері, стіна, двері, куток. Край великого чорного провалля — здоровенної зали. Він бачив його в уяві, наче при денному освітленні: подвійні вигнуті сходи на дальньому кінці. Вузький прохід на другий поверх, вдовж якого висіли картини, написані маслом, із зображеннями вгодованих білотілих чоловіків. Старий човен, підвішений на кроквах. Удень сонце мандрувало високими вікнами. Зараз, уночі, вони були чорними дірками.
Він заплющив очі. Він відважно дійде до кінця. Зробив один крок, другий. Відчуваючи приємний шурхіт ніг об килим і запаморочливу порожнечу попереду, зробив три рішучі кроки.
Удар в обличчя.
Він упав на коліна, нишпорячи по килиму. Знову удар — по носі. Простяг руку — нічого; ні, знову удар, він відсахнуся, відчув, що «воно» зачіпає його зверху. Поводив навмання руками, намацав тканину. Під тканиною — щось дерев’яне, ні не дерев’яне, таке, як піна зі сталевим сердечником, і не піна; пудинг із жорсткою шкіркою? Помацав нижче. Наче шкіра. Шнурки? Черевик? У нього зацокотіли зуби.
Він порачкував назад, вухо вловило якесь пронизливе голосіння. Минула вічність, поки він гарячково намацував на стінах вимикач. І ось у жахливо яскравому світлі бачить човен, що звисає зі стелі, перехняблений на один бік, на якому погойдується найстрахітливіша різдвяна прикраса. Хлопчик. Мертвий хлопчик. Посиніле обличчя. Висолоплений язик. Перекошені окуляри. Вмить прийшло усвідомлення: о-о, це ж бідолаха Джем-Рулет звисає з носа летючої вісімки. Це ж він виліз нагору, зав’язав вузол. Стрибнув. М’ятні тістечка з обіду розмазані по всій сорочці. Крик застряг у Лотто в грудях. Він помчав геть.
Після того, як поліція й швидка допомога поїхали, прийшов декан. Він приніс Лотто пончики й чашку какао. Брови здригалися на обличчі декана, коли він думав про судові процеси, про можливих послідовників самовбивці, писанину в газетах. Він
