Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Чи ж це та ніч, — де вона шукала рятунку — обіймає її? Схилившись над нею, заглядає Беаті у вічі очима-зорями?…

Зникла дійсність…

Але ж… не було це й у сні, чи мрії! Карльосові уста припали до Беатиних рук, цілували їх іще й іще… без ліку, без міри…

Безсило схилялась… нижче й нижче, поки не зустрінулись її уста, в присмерку, з Карльосовими устами.

І згасла — мов зоря на світанку! — тривога. Вмовкли болі серця. Втихла боротьба…

Який же спокійний довкола океан радости й сліпучого сяйва!

Тепер — тільки смерть! Щоб — ось тут! — враз за брамою кохання обірвалась нитка життя… Тільки так повинно бути!.. Тільки так, перестане бути «скороминущою», а стане «вічною» ця сяюча радість…

Вигуки, посвист, виття псів, брязкіт зброї, звиті клубками вогні… А попереду всього — вогненна куля летіла на них… до намету…

І вже — кара? Вже летить на них пекло? За одну лише мить надії?…

Беата вирвалась із Карльосових обіймів. На себе, тільки на себе! — готова вона приняти всю кару, всі муки!

Зробила крок назустріч вогненній істоті, що шалено крутилась перед нею на однім місці в жахливому танку…

Карльоса залили вогні сплутаних думок… як у хвилину смерти… Лицарська честь… образ нелюбої нареченої… розшматована вогненною потворою Беата… Перемога «Звіра»!.. перемога сатани…

Вирвав з піхви шпаду. Була це та «щаслива, благословенна»: ще з хресних походів!.. У рукоять вправлено частину правдивого Голготського хреста!

Немов навмисне подав її Херонімо при відході дона Карльоса на варту!

Ще мигнуло в думці: — Не моєю силою! Твоєю, Архангеле Святий, що переміг зло!

Стрибнув перед Беату…

І, — як за Сідові часи, — коли не платні тореро[28], а лицарі й гранди, — за честь показати свою сміливість і зручність, іще воювали з биком — підніс шпаду, нахилився прудким рухом, натис тягарем усього тіла…

Шалений звір лежав, приткнутий до землі у ніг дон Карльоса…

Гамір і метушня гонили табором, як хвилі прибою. Але завмирали біля володарчиного намету. Лясерда нічого не чув і не бачив довкола. Гнітючий сум і смертельна втома обхопили його.

Сморід спаленого вовчого м’яса й обгорілої вовни викликали незносиму фізичну огиду.

А думки, — мов молоти по наковальні — дзвонили в скронях: чей же так заб’є він те — найліпше! — що виросло в його душі?

Сказано бо: — «Коли око твоє, чи правиця твоя спокушує тебе — вирви їх і відкинь від себе…»

Раптом охолов. Оглянувся довкола.

Серед тих, що витали його, Беати не було.

Донья Хуана турбувалась у сні, маячила: — Пам'ятаєш, мій Феліпе? Той день… хмари над морем… Але, дарма, що випили вони море до дна, принесли вони спрагу… Спрагу й посуху… І лягли мені на серці цілою своєю вагою… Чом-бо не дали мене до манастиря? Чому?… Прецінь я була приправлена… готова… Потім прийшов ти, мій Феліпе, до мого життя… і став моїм життям! Щастям… усім для мене!.. Ах! Ті на гарт розпечені хмари! Вони — як смерть твоя! Вони нищать усі мої надії, всі мої пляни!.. А час летить, скоками Титана і топче все…

Застогнала болісно.

Схилена над нею Інес почула близько біля намету метушню і крики. Рух, що ним перед хвилиною хотіла збудити королеву, перервати її змору, — завмер.

А донья Хуана маячила далі: — Йшла я, ступаючи по тернях… Як би ж то не ті брами!.. Ах! Брами! Скільки їх у житті! І всі, всі— замкнені…

Голос стихав. Заспокоювалась.

І за наметом заспокоювалась метушня. Та ж, коли стало цілком тихо, королева розплющила очі, немов саме ця тиша збудила її. Затримала погляд на Беаті, що стояла біля заслони в ліжницю.

— Яка ти втомлена, бідна Беато! — промовила донья Хуана ласкаво, ніби продовжувала почату розмову. — Відпочинь, дитино!

Підвела руки до чола.

— Щось таке сумне мені снилося! Забула що!.. Але так темно в моєму серці!.. Так темно… Договорила вже в півсні.

Інес обтерла її скроні лявендовою водою. Королева не розплющила очей: спала.

— Що сталося? — пошепки запитала подругу Інес.

Глянула і злякалась: така, до непізнання змінена, стояла перед нею Беата, з рисами загостреними, неначе в мерця.

— Чейже не вертався, справді, з гробу дон Феліпе? — підсвідомо майнуло в душі. І серце захололо жахом. А донья Хуана знов опритомніла: — Вже близько потішення! — промовила цілком упевнено й спокійно. — Ти це чуєш також, Беато! Я знаю: саме ти мені скажеш… Іди, відпочинь, бідна моя…

Беата схилилась до королеви. Ні, це не була для неї «королева!» Була це вбога, нещасна, близька й рідна істота… яка терпіла — аж до втрати розуму! — від кохання.

Яка їй ближча й рідніша була в цю хвилину донья Хуана за сестру, за Каталіну! Так: і донья Хуана — як і сама Беата! — гине від муки кохання… І її — як і Беатине! — життя розбите…

Обняла донью Хуану, як подругу. Хотіла сказати їй так багато, ніжного, доброго!.. Але слова не йшли. Ворушила губами, чула як тремтять вони… Але звуків не було.

Королева припала головою до Беатиних грудей. І вперше по смерті дон Феліпе розплакалась…

Але прокинулась ранком донья Хуана надиво спокійна. Навіть усміхнулась до приявних, коли одягали її.

При Службі Божій підійшла до Божого стола, а за нею дами…

Бідна Беата не порушилася з місця, занурена в глибоку молитву.

Тричі бо