Предок - Наталена Андріанівна Корольова

— Приємна нагода, — почала було камерера, сідаючи в фотель, — доки я шукала цих славних дам, що їм сьогодні припадає варта при королеві, нагода приводить і вас обох, кавалерос…

Маркіза дістала з прив’язаної до пояса, що нагадував вервицю з великих дорогоцінних зерен-кабошонів[18], — омоньєри-торбинки малу, оправлену в золото книжечку.

— Так… я не помиляюсь — підвела очі на Сандоваля. — Вам, доне Кристобалю, припадає головний догляд над вартою табору, а дон Карльосові — при володарчиному наметі.

— Не нагода, маркізо, що ми тут! Іти за маркізою де Алькатраз, тож те саме, що йти за голосом обов’язку! — відповів, уклонившись, Сандоваль.

Очі Інес тьмяно блиснули: яка їй була мила стримана мова дон Кристобаля! І яку своєрідну красу мало його молоде обличчя під передчасно сивим волоссям…

— Я зранку чекав наказу, маркізо, — коротко промовив Карльос.

Беата нижче спустила голову. Її обличчя трохи зблідло. Відчула, що ті слова були сказані для неї.

— Чекаємо… — ніби сама для себе промовила маркіза. — Всі чекаємо!.. А обов’язок? Часами здається, що я вже не визнаюсь — де він?..

Беата стривожено підвела очі, а в них стрибали хисткі вогники світилень.

Повела поглядом по засмученому обличчі маркізи й затрималась на очах Лясерди. Той, на хвилинку витримав любий погляд. Потім спокійно, але твердо, впевнено зробив повіками рух, немов, не хитаючи головою, сказав ними: — Так!

Беата знову схилила голову й сховала очі.

— Чекання… обов’язки… Щодо молитов за воскресіння померлого — і набальзамованого! — короля нашого, — озвався фрай Антоніо, — то, справді, тяжко зрозуміти…

Виголена голова патера Інніґо різко обернулась на жилавій шиї: — Коли б тієї віри було в нас, як зерно гірчиці… — очі його розсвітились, немов хтось ізсередини роздмухав тільки пригашений, але ніколи не гаснучий у них вогник.

Францисканець не дав закінчити. Підвів руки, немов обороняючись: — Отче! Отче! Та ж мусить бути віра й міра!

— Ні! Віра — без міри! Бо ж, поможи мені, Боже, — коли для віри є межі, так це — не віра, а спокушування Господа! Безмежна віра провадить до здійснення найнеймовірнішого!

Знову німим поглядом уперлась Беата в очі Лясерди. І щераз Карльосові повіки відповіли їй упевнено: — Так!

— Отче, — враз почав дискусію францисканець, — та ж тіло набальзамовано! Ну, нехай оживе серце, що перестало битись, але ж — іще в грудях! Але вийняте з грудей? Відсутнє!.. Мені це сюди не вміщується! — торкнувся рукою свого чола.

Домініканець простяг руку й торкнувся Антонієвих грудей: — Не там, — підвів очі на чоло францисканця — а тут! — іще раз торкнувся грудей фрай Антонієвих. — Бо ж серце, а не розум приймає віру, прохає чуда. Тридневий труп Лазаря…

— Але ж то — по слову Христовому! Не по молитві ж людській!

— Як? — запалився патер Інніґо. — Та ж ваш патрон, св. Антоній, воскрешав мертвих! Ще за свого життя! Не канонізований іще св. Церквою!

— Так тож святий! Великий Святий! Але ж нам, грішним…

— А хто ж велить нам бути грішними? — вступив спокійний і певний погляд патера Інніґо в супротивника суперечки. І, повернувшись до приявних, лагідно, як у звичайній, буденній розмові, продовжував: — Із привілеями ґранда треба народитись. Учений ступінь, як і славу — як і все на світі, — треба здобути, пройшовши всякі зовнішні перешкоди, формальності… А Святим може бути — кожний: і вчений, і гранд, і пастух, що не вміє читати, і проста сільська жінка… Ні патентів, ані титулів на святість не треба! Тільки милости Божої та доброї волі! А щира й добра воля привертає й милість Божу!..

— Як просто це у вас, падре! — притишеним голосом промовив у задумі Сандоваль.

— Божі речі, дон Кристобале, завжди прості! То людські — заплутані й тяжкі. Тяжкі, щоб виконати… тяжкі і щоб зрозуміти їх… — і задивився в темну далечінь.

Беатині повіки затремтіли, як крильця зловленого метелика. Але… метелик не злетів! Повіки не піднеслись!

— А як же, падре Антоніо, ваші календарні розчислення? — спитала камерера, щоб змінити тему розмови.

Францисканець ураз оживився: — Сьогодні — досить убогі! Але, послухайте, коли припадатиме Великдень у прийдешніх століттях — якщо, нарешті, справлять ту формальну помилку в календарі…

Він витягнув із кишені в рукаві записник і читав: — У цім 1506 році, як знаєте всі, Великодні свята почались 12 квітня. За сто літ будуть 26 березня. Року 1706 — 4 квітня, 1806 — 6 квітня. Року 1906 — 15 квітня…

Звук мисливського рогу розтяв тишу. Сповіщав, що володарка на хвилинку повернулась до світу живих: почот має зібратись до вечері.

— «Не спить Той, Хто опікується тобою…» — стелиться нічним повітрям уперто-монотонний спів псальмів на всеночному чуванні ченців біля домовини.

Полум’я свічок і світилень тихим шелестінням і потріскуванням супроводить меланхолійну мелодію. Тільки часом дзенькіт кадильниці чи брязкіт срібного свічника увірветься в сумний спів короткою, дзвінкою ноткою. Ніби звільнена з тіла душа розриває останні земні пута…

Вогні ранами кривавляться в соковитій пітьмі і тчуть світляний балдахим над труною короля.

Далеко, під Сієррою, жалібним килимом лягає чорна тінь.

Залита ж. примерклим в імлі, місячним світлом рівнина видається засипаною снігом. На тих сріблясто-білявих просторах видно ген-ген, аж до чорної смуги лісу попід горами…

Найближче до труни — перше коло сторожі достойно й пильно тримає свою варту: не «охорону» бо творить, а віддає «останню пошану» володареві, В найдальшому ж колі, — що замикає ввесь табор, — сидять біля ватер. Нудяться…

Якої ж бо «небезпеки» сподіватись мертвому королеві серед спокійної країни власного королівства?

Але… ніяково грати в кості