Гора між нами - Чарльз Мартін
У Ешлі тремтіли губи. Вона тримала мою долоню обома руками, а сльози капали на мармур. Туди, куди капали вже десятки тисяч моїх.
— Чому ти не сказав?
— Знаєш, скільки разів я хотів кинути ті сани, повернутися та висловити все? Але… але у тебе все життя попереду. Навіщо тобі це?
— Ти мав розповісти. Я заслужила.
— Тепер маю. А тоді не мав.
Вона охопила мене руками за груди, потім за шию. Обличчя сховала в мене на плечі.
— Бене!
Я не відповів. Подивився на Рейчел і прошепотів:
— Пробач… Пробач мені.
— Вона давно пробачила, — похитала головою Ешлі. — Вона пробачила, тільки-но ти це сказав.
Перепрошувати не легше, аніж прийняти вибачення.
Ми довго там сиділи. Угорі над нами пролітали зграї пеліканів, а одного разу пролетіла скопа. Десь далеко за молами стрибали дельфіни у зграях по шість та вісім.
Ешлі спробувала щось сказати. Потім ще раз. Нарешті витерла сльози, притисла вухо мені до грудей і прошепотіла:
— Давай сюди оті шматочки.
— Їх багато. І навряд чи їх ще можна скласти воєдино.
— Я спробую. — Вона поцілувала мене.
— Тобі ліпше піти. Облиш мене…
— Нікого я не лишатиму, — всміхнулася вона. — І сама нікуди не піду. Я не збираюся думати про тебе щоразу, як заплющую очі.
Мабуть, десь глибоко в душі я хотів це почути. Хотів почути, що чогось вартий. Що кохання досі може мене відродити. Ми ще впродовж кількох годин сиділи, спостерігаючи за хвилями. Нарешті я підвівся, поцілував Рейчел та дітей — і більше не плакав. Це не «прощавай», це просто «до зустрічі».
Ми вийшли, і я замкнув двері. Доріжка побігла на пляж. Я тримав Ешлі за руку.
— Я повернула Вінсу обручку, — мовила вона, витираючи носа. — Сказала, що він мені дуже подобається, але… І взагалі, думаю, йому полегшало, коли я сказала правду.
Ми стояли на останній дюні, аж раптом черепашата в одному з гнізд почали вилуплятися, і сотні крихітних слідів розворушили пісок. Хвилі забирали все нових черепашок. А десь за молами блищала гладенька велика спина — немов чорні діаманти.
Я узяв її долоню в обидві руки:
— Почнімо повільно. Я вже давно… давно не бігав з кимось. Забув, як це.
Вона поцілувала мене — губи й досі тремтіли.
— Куди побіжимо? — спитав я.
Сонце відблискувало в неї в очах. Вона похитала головою:
— Це ж ти бігун. А я навіть не знаю, чи зможу тримати твій темп. Швидко треба бігти? Далеко?
— ДТП.
— Що це?
— Довго-та-повільно. Не має значення, як далеко, — головне бігти довго. І повільно. Якомога повільніше.
Вона обійняла мене, всміхнулася та мовила:
— Добре. Тільки треба забігти в Атланту.
— В Атланту?
— Тобі доведеться познайомитися з моїм батьком, — кивнула вона.
— Дійсно треба?
— Точно.
— А ти не завелика для такого?
— Я з півдня, не забувай. І я єдина дочка у свого татуся.
— Як він ставиться до лікарів?
— Кепсько.
— А хто він за фахом?
— Адвокат.
— Ти що, жартуєш?
— Та не хвилюйся, ти йому подобаєшся.
— Звідки тобі знати?
— Він читав книжку.
— Яку ще книжку?
— Ту, що виходить у продаж цього тижня.
— Де?
— Усюди, — вона стенула плечима.
— А де саме оце твоє «усюди»?
— Усюди — воно усюди, — Ешлі закотила очі з моєї нетямущості.
— А про що книжка?
— Про подорож.
— І там є про мене?
— Ще б пак, — вона засміялася та побігла. — Про нас обох!
Ешлі забагато рухала руками горизонтально, а крок у неї був сантиметрів на сім коротший, ніж треба. А ще вона занадто тиснула на носок. І надміру нахилялася вперед. І ліва нога переважала. І…
Утім, думаю, ми це швидко виправимо. Зламане просто треба зібрати докупи.
Я довго тягав шматки своєї душі за собою. Часто щось губив дорогою — щоб по тих загублених уламках потім знайти шлях додому. А Ешлі десь на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря взяла й склала мене в одне ціле. Спочатку малюнок не було видно, та він ставав дедалі чіткішим. Може, ще й не повністю чітким, але час це годен виправити.
Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.
Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.
Ось так докупи збирається душа.
Ешлі бігла пляжем, і сонце світило їй у спину. У піску залишалися свіжі сліди. На ногах блищали крапельки поту.
Я бачив їх обох. Рейчел у дюнах та Ешлі на пляжі. Якась маячня. Я потрусив головою. Як це можливо?
Почухав потилицю.
Ешлі повернулася — вона важко дихала й усміхалася.
— Бене Пейн! — потягла вона мене за руку.
— Що? — У мене з очей покотилися сльози, і я теж не знав причини цього.
— Коли ти смієшся… мені хочеться усміхатися. А коли ти плачеш — у мене течуть сльози. — Ешлі витерла мою щоку долонею. — Я не збираюся тебе кидати. Ніколи.
У горлі щось муляло. Як тепер жити? Відповідь прийшла десь із-за дюн: став одну ногу поперед другої. Це тривалий процес. І клей, що триматиме разом шматочки, має висохнути. Як кістки, яким треба час, щоб