Гора між нами - Чарльз Мартін

— З вас триста вісімдесят сім доларів.

Інтуїція підказала мені, що будь-які суперечки будуть марні, тому я простяг їй свою кредитку, заплатив та радо поїхав додому.

Я і досі почувався дивно після такої зміни обставин. Ніяк не міг звикнути, що мені більше не треба тягти сани. Не треба роздивлятися засніжений пейзаж, розпалювати вогонь тертям, вистежувати зайців та лосів, розминати задубілі пальці… Що моя вечеря більше не залежить від того, чи вдало я полював. І що я більше не чую голосу Ешлі.

Я їхав по шосе I-95 на південь. Їхав я аж так повільно, що мене не обганяв тільки лінивий. Проїхав по мосту Фуллер-Ворен і повз лікарню, де провів вагомішу частину свого життя. Усі мої колеги вже давно потелефонували мені — щасливі були знову чути мій голос. Я попередив, що вийду на роботу за кілька днів і вже тоді розповім усі подробиці.

Я повернув на вулицю Гендрікса, потім на бульвар Сан-Хосе та спинився коло магазину квітів. Тут у теплиці мене зустрів запах добрив і Тетяна — вродлива росіянка років п’ятдесяти з красивими зморшками коло очей та завжди брудними від роботи руками. Вона радісно гукнула до мене — я ледь не оглух.

У моєму місті було безліч квіткових крамниць, але мені дуже подобався Тетянин акцент — нагадував «Рокі-4» й фільми про Джеймса Бонда. І голос у неї був низький та розкотистий — наче вона протягом багатьох років потерпала від тортур або, може, пиячила. Чи і те, і те одночасно. Міцний «в» та високий «і», а ще отой твердий «р» — просто чудовий акцент. Такий нечасто почуєш. Почувши, як вона вимовляє слова, навіть мені, зазвичай непитущому, хочеться зразу бахнути міцної російської горілки. Думаю, вона колись була шпигункою. А може, й досі шпигунка.

Тетяна закатала рукави джинсової сорочки й суворо спитала:

— Гдє ти бив?

— У відпустці. — Розповідати правду було б надто довго.

Вона маршем пройшлася кудись за ріг — а вона завжди марширувала, — та принесла лілову орхідею з білою смужкою. На стеблині понад метр заввишки висіло вже близько тридцяти темно-бузкових квіточок, які розтинала навпіл яскраво-біла смужка.

— Це прросто чудо! Я для тєбе тримала. Трроє хотіли купити, алє ні. Мій бос казав, что звільнить, алє ця квітка тільки твоя. Ти повєрнешся та забєреш.

Рейчел сподобається.

— Вона просто дивовижна. Дякую тобі. Я просто зараз поїду й подарую.

Тетяна провела мене на касу, кидаючи погляди на свого начальника. А потім додала:

— Минулього тижня був розпрродаж. Та тєпер нєт. Алє для тєбе будєт розпрродаж.

— Дякую вам, Тетяно. — Я тримав вазонок у руках. — Я надзвичайно вдячний, правда.

Машин на дорозі було дуже багато, і мені доводилося спинятися на кожному світлофорі. Я розглядав місто навколо. Ось хімчистка та школа бойових мистецтв Вотсона. У залі великі вікна, і крізь них видно, як учні в білій формі з різнокольоровими поясами відпрацьовують удари. Як цікаво — я проїжджав тут тисячі разів, але ніколи цього не помічав.

Дотепер.

Мені засвітився зелений, і я рушив далі на південь по I-95, відтак повернув на схід на бульвар Тернера Батлера, а потім знов на південь по A1A. Коло крамнички з алкоголем я знову спинився й купив пляшку вина. Згодом поїхав далі, минув свій будинок та зупинився коло будинку Рейчел. Я колись поставив тут високий залізний паркан, повз який тепер пройшов з орхідеєю в руках. Відтак піднявся кам’яними сходами під великим дубом, помацав під камінцем та відшукав ключ. Обабіч дверей ріс жасминовий живопліт, який я навмисно посадив так, щоб він заплів стіну навколо дверей. Кілька важких гілок звисали на двері. Я потягнув їх на себе та увійшов. Щоб улітку тут було прохолодно, я зробив мармурову підлогу, тому мої кроки відлунювали далеко в будинку.

Цілу ніч я говорив з Рейчел. Розливав вино, умикав записи з диктофона та дивився, як розбиваються об пляж хвилі. Можливо, деякі записи їй непросто було чути, але вона уважно прослухала кожне слово.

Я подарував Рейчел орхідею, яку поки що поставив на вікно, де вона зможе насолоджуватися ранковими променями сонця. Тільки-но квіточки опадуть, я перенесу її до оранжереї, де на неї вже чекають двісті п’ятдесят товаришок.

Коли я нарешті програв останній запис, була вже четверта година ранку. Я надто стомився, тож заснув просто де сидів. Прокинувся від тиші. Дивне відчуття. Я встав і хотів піти, аж раптом помітив, що диктофон мерехтить блакитним — значить, лишилися ще непрослухані файли. Сам я завжди пишу лиш один файл — просто щоразу натискаю «продовжити запис». А цей інший файл записав не я.

Почувся тихий шепіт. Та вітер. І ще собаче виття. Я зробив гучніше.

Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ми потрапили в лавину, і тепер Бен пішов по допомогу. Побіг. Я не знаю, чи він зможе. Мені холодно.

На якийсь час запала тиша.

Я хотіла тобі дещо сказати. Чи радше подякувати. Може, я забагато базікаю, але мені треба говорити, інакше я засну — і вже не знаю, чи прокинуся знову. Я пишу колонку в газеті. Про кохання, про стосунки. Яка іронія, еге ж? Бо сама нічого такого я не знала. Так що в цьому плані я скептик. Я намагаюся дістатися додому до чоловіка. Він заможний, вродливий, дарує мені красиві речі… але після двадцяти восьми днів із твоїм чоловіком у цьому білому світі, оточеному жаскими горами, я замислилась: а як же кохання? Чи є воно? Чи може воно бути в мене? Я думала, що гарних хлопців уже немає. А тепер я не знаю. Чи є інші такі, як Бен? Я зазнала чимало болю. Думаю, як і будь-хто з нас. І можливо, через це я переконала себе: якщо не відкриватимуся більше, то й болю не буде. Бери той «Мерседес», обручку з камінцем на два карати, будинок у Бакгеді — і забудь про всілякі дурниці. Просто дай йому те, що він хоче, і радій із того, що маєш. Так же ж? Я довго думала, що так правильно.

Тут тихо. Так тихо, що починаєш чути тишу. Якщо прислухатися, навіть сніг видає звуки. Свої, особливі звуки. Десь у минулому, в аеропорту, я познайомилася з чоловіком, якого тепер знаю як Бена