Гора між нами - Чарльз Мартін

Рейчел побігла, повернулася, простягла до мене руку й мовила:

— Давай, біжімо разом!

Рейчел бігла попереду. Ешлі була позаду. Я розривався навпіл. Мені хотілося бігти одночасно в обидва боки.

Я сперся на руки, підвівся, зробив крок і знову впав. І знову. І ще раз. Потім примудрився зробити кілька кроків поспіль. А скоро вже біг. Біг за Рейчел. Вона працювала ліктями, її ноги ледь торкалися землі. Я знову був на стадіоні та біг за дівчиною з моєї школи.

Дорога пішла вгору. Там був якийсь знак, але я не знаю, що на ньому написано. Рейчел побігла разом зі мною на пагорб, до сонця. І нагорі я впав. Просто обличчям додолу. Усе, я більше не міг рухатись. Я такого ніколи ще не робив, і це був мій кінець. Усе.

— Бене… — прошепотіла вона.

Підвівши голову, я не побачив її.

— Бене… — знов почув я.

— Рейчел?

— Вставай, Бене.

За кілька сотень метрів попереду я побачив дим. Він звивався, здіймаючись угору над деревами.

Це була хатка-зруб. Перед нею стояло кілька снігоходів. На ґанку вишикувалися сноуборди. Усередині світилося. Виблискувало полум’я. Низькі голоси, сміх. Запах кави. І може, гарячого печива. Я видерся на ґанок і штовхнув двері. Я як лікар вмію швидко та максимально стисло повідомляти всю потрібну інформацію, але коли двері відчинились, я примудрився вичавити з себе лише:

— Допоможіть…

За кілька хвилин ми вже з ревом мчали вперед. Водій мого снігохода був низенький та кремезний хлопчина. Кермував він управно — коли з-за його плеча я поглянув на цифровий спідометр, то побачив там цифру 100. А як подивився наступного разу, там було вже 123. Однією рукою я намертво вчепився в ручку, а другою показував дорогу. Він їхав першим, за нами — ще двоє. Коли ми опинилися в долині, я показав напрям.

Блакитний спальник Ешлі ми побачили здалеку. Він яскраво вирізнявся на тлі снігу. Вона не ворушилася. Наполеон гавкнув і взявся нарізати кола. Ми під’їхали, хлопці заглушили мотори. Десь уже гудів гелікоптер.

Я підбіг до неї, а зі мною Наполеон, який кинувся лизати її обличчя та скиглити.

— Ешлі!

Вона розплющила очі та поглянула на мене.

Хлопці запалили зелений сигнальний вогонь, і на дорогу опустився гвинтокрил. Я коротко переказав медикам усю необхідну інформацію, і вони хутко вкололи Ешлі знеболювальне, надягли кисневу маску, вклали на ноші, поставили крапельницю та завантажили в гелікоптер. Пропелер почав здіймати у повітря бурю снігу. Я хотів уже відійти, аж раптом Ешлі взяла мене за руку та щось вклала в долоню. Я зробив кілька кроків назад, і машина піднялася в повітря та помчала до лікарні. Я простежив за червоним вогником, що миготів на хвості гвинтокрила.

На моїй долоні лежав диктофон — іще теплий від її руки, ремінець порвався й розтріпався. Мабуть, я загубив диктофон у лавині. Якусь мить я просто дивився на нього, а потім натиснув кнопку. Нічого. Замиготів червоний вогник — отже, сіли батарейки. Такий самий вогник був на хвості гелікоптера.

— Друже, залазь, — ляснув мене по плечу хлопець.

На ногах, більше схожих на кусні драглів, я підійшов до Наполеона, узяв його на руки та заліз на снігоход. На в’їзді в місто я побачив знак обмеження швидкості: 90. На спідометрі було 130. Хлопець розсміявся, коли помітив, на що я дивлюся.

Розділ сорок шостий

Ешлі лежала в окремій палаті, вкрита білим простирадлом. Вона спала під дією заспокійливих препаратів. Я поглянув на блакитні цифри та вогники над її головою: життєві показники були нормальні, я б навіть сказав, чудові. Підійшовши до вікна, я опустив жалюзі, потім сів коло ліжка та взяв її за руку. Шкіра знов набула нормального кольору.

Рятівний гелікоптер не став везти її до Еванстона й полетів відразу в Солт-Лейк-Ситі. Тут два хірурги негайно заходилися збирати її ногу докупи. На мене ж у Еванстоні чекала машина «швидкої» — на ній я в супроводі поліції потрапив до Солт-Лейк-Ситі. Ще в машині мені поставили крапельницю та засипали питаннями. Відповіді їх ошелешили, так що в лікарні на мене чекали вже не тільки лікарі, а й журналісти.

Мене поклали до палати, і я попросив зустрічі з головним хірургом. Його звали Барт Гемптон, ми кілька разів зустрічались на конференціях. Йому розповіли про нашу ситуацію, і тільки-но він упізнав мене, як одразу ж розпорядився влаштувати мене в кімнаті спостереження над операційною — там саме закінчували оперувати Ешлі. По інтеркому я міг спілкуватися з хірургами та слухати, як проходить операція. Схоже, Ешлі опинилась у надійних руках, і не було жодної потреби втручатися. Добре, бо руки мої наразі скидалися на шматки сирого м’яса, тож користі з мене було б нуль.

Операція закінчилася, і Ешлі відвезли в палату. Я увійшов та переглянув знімки до й після операції: я і сам не зробив би краще. Вона пройде реабілітацію, і все стане як було, а може, навіть ліпше.

Простирадла були дещо блакитного відтінку у світлі моніторів. Я обережно відсунув пасмо волосся зі щоки й легенько поцілував. Вона пахла милом та свіжістю, а обличчя в неї було гладеньке. Дивний контраст із моєю здертою до крові шкірою.

— Ешлі… ми змогли, — тихенько прошепотів я.

Десь тут і вичерпався мій адреналін. До палати якраз увійшов Барт та впіймав мене, перш ніж я гепнувся додолу.

— Ну годі вже, Стіве, ходімо в палату, — розсміявся він.

— Чого це я Стів? — мені хотілося лише спати, аж тут стало сили навіть здивуватися.

— Бо ти як Стів Остін[48].

— А хто це?

Наступне, що я пам’ятаю, — сонячне світло. Я лежу в білому ліжку, а в кімнаті пахне свіжою кавою. Чути, як у коридорі гомонять люди. Наді мною схилився Барт із паперовою чашечкою. Дивно опинитися на місці пацієнта.

— Це мені?

Він розсміявся та простяг чашечку. Смачна була кава.

Ми довго розмовляли — я розповідав подробиці нашої пригоди, а він ошелешено хитав головою.

— Що я можу для тебе зробити? — спитав Барт, коли я закінчив.

— Мій собака — він загалом і не мій, але я наче звик до нього, і…

— Не хвилюйся, він у моєму кабінеті. Спить. Я нагодував його стейком, отож він щасливий по самісінькі вуха.

— Ще мені потрібна автівка. І щоб ти прикрив