Гора між нами - Чарльз Мартін

кілометрів. Надвечір позаду лишилося майже дев’ять з половиною. Постійно хотілося подивитися, котра година, але на годиннику були лише тріщини та конденсат. Ближче до заходу сонця стежка спустилася з невеличкого пагорба й пішла рівно. Я прискорився, намагаючись запам’ятати повороти. За день, думаю, ми лишили позаду шістнадцять кілометрів.

Для ночівлі я зробив з гілок та нашого клаптя брезенту щось на кшталт халабуди. Ешлі прискіпливо оглянула нове житло:

— Тут наче немає місця для двох.

Я простелив собі ковдру просто на сніг та влігся зверху у своєму спальнику.

— Сумую за нашим каміном.

— Так, я теж.

Наполеона били дрижаки.

— Гадаю, він не надто радий з того, що ми пішли. — Я забрав пса до себе у спальник, але він мене понюхав і чкурнув до Ешлі. Вона розсміялася.

— Ну й сиди там, — буркнув я, закутуючись у спальник.

Уранці ми здолали ще шість або шість із половиною кілометрів. Стало трохи тепліше — десь близько нуля. На схилах де-не-де стирчали невеличкі кущі — значить, тут лише близько метра снігу, а не кілька метрів, як раніше. Гадаю, ми спустилися на висоту приблизно два з половиною кілометра. Може, трохи вище. На жаль, через порівняно високі температури сніг став мокрий, отож сани їхали гірше.

Коли ми пройшли вісім кілометрів, стежка раптом стала ширша та майже абсолютно рівна. Я спинився й почухав потилицю. Навіть щось бурчав сам до себе.

— Що там? — почувся голос Ешлі.

— Тут така стежка, що і вантажівка проїде… — Аж раптом мене осяяло: — Ешлі, це дорога. Ми на дорозі! Тут під снігом дорога.

Праворуч я побачив щось яскраво-зелене — воно стирчало сантиметрів на десять з-під снігу. Я стер сніг та довго роздивлявся цей предмет. А потім розреготався.

— Це дороговказ! — Я розкопав його. «Еванстон 100».

— Я теж хочу подивитися! Що там написано?

— Написано, що це дорога на Еванстон.

— І далеко до нього?

— Не дуже.

— Бене!

— Ні, — труснув я головою.

— Скільки?

— Ти що, правда хочеш знати?

— Не дуже.

— Отож.

Я рушив, але вона шарпнула мотузочку.

— Бене, ми дійдемо?

— Так. Дійдемо. — Я рушив. Але знову мене спинила мотузочка.

— Бене, ти зможеш тягти ці сани стільки, скільки отам на знаку написано?

Я затягнув на собі ремені та нахилився вперед.

— Зможу.

— Упевнений?

— Так.

— Можеш сказати, якщо ти не годен стільки пройти. Якщо ти в чомусь не впевнений, то просто…

— Ешлі!

— Що?

— Замовкни.

— А чарівне слово?

— Будь ласка.

— Добре.

Ми здолали ще вісім кілометрів майже постійно під гірку. Я тільки радів такій легкій ході. Сонце сіло, але спинятись не хотілося, бо сніг трохи підмерз і сани рухалися легше. Я пройшов іще кілька годин після заходу сонця — в сумі шістнадцять кілометрів відтоді, як ми вийшли на дорогу, і сорок з тих пір, як покинули табір. Іти по дорозі було наче плисти поверхнею озера: просто рухайся по білому вздовж дерев, та й усе. Десь після півночі я раптом побачив праворуч якесь дивне дерево. Відстебнувши ремені, я підійшов ближче. Виявилося, що це крихітна хатка, два з половиною на два з половиною метри. Двері були прочинені, тому всередину намело снігу. Я прокопав вхід та затягнув сани всередину. На стіні висів заламінований аркуш паперу, й у світлі сірника я прочитав: «Ви у прихистку для надзвичайних ситуацій. Якщо ви опинилися в такій ситуації — гостюйте, будь ласка. Якщо ні, то залиште будівлю».

— Усе нормально? — Ешлі торкнулася моєї руки.

— Так, усе чудово. У нас навіть є дозвіл тут бути. — Я розстелив свій спальник на підлозі. — Сумую за матрацом.

— Може, ляжеш поруч зі мною?

— Якщо ти думаєш, що я про це ще не міркував, то навіть не сподівайся. На ньому не вистачить місця для нас обох. Як нога?

— Болить.

— Так само чи щось змінилося?

— Так само.

— Якщо болітиме інакше — кажи.

— А що ти робитимеш, якщо скажу?

Я влігся на бік і заплющив очі.

— Ампутую. Тоді не болітиме.

— Дуже смішно! — Ешлі ляснула мене по руці.

— Усе нормально з твоєю ногою.

— Як заберемося звідси, доведеться робити операцію?

— Треба робити знімки та дивитися.

— А ти прооперуєш мене, якщо треба буде?

— Ні.

— Чому?

— Бо я спатиму.

— Бене! — Знову моє плече.

— Що?

— Можна спитати? Тільки я хочу чесну відповідь.

— Ну й можеш хотіти собі. — І знову мене б’ють.

— Я серйозно.

— Давай.

— Якщо виникне потреба, ми зможемо повернутися в той будинок на озері? Якщо ситуація зміниться… Чи ще щось… Це можливо?

Спальник мій бачив кращі часи, і де-не-де з’явилися тонкі холодні місця. Спати буде не надто зручно. Я подумки пройшов усі ті кілометри назад до озера — ті кілометри, що ми спускалися. Ні, назад я вже не дійду.

— Так, звісно, ми можемо повернутися.

— Ти що, брешеш мені?

— Так.

— На перше чи на друге запитання?

— Можливо.

— Бене, одна нога у мене здорова, і я ще можу видати тобі на горіхи.

— Ні.

— Значить, назад дороги немає? Ми більше ніколи не побачимо той будинок?

— Якось так, — потягнувшись, я втупив погляд у стелю.

Було темно — місяць заховався між хмарами. Здавалося, нібито ми в якійсь норі. Якщо зважити, що задню стінку будиночка завалило два метри снігу, так і було. Тут рука Ешлі сковзнула до мене у спальник і влаштувалася на грудях. Там вона залишилась до ранку.

Я знаю.

Розділ сорок третій

На світанку ми рушили далі. Ешлі була говірка, а я сильно втомився за минулий день. А ще й стежина почала брати вгору. Спочатку ще було байдуже, а через шість кілометрів стало просто нестерпно. Дорога звивалася, видираючись на той пагорб, який я споглядав уже два дні поспіль. Кут нахилу та мокрий сніг висотували з мене останні сили. Я міцніше зав’язав шнурки на черевиках та сильніше нахилився вперед, тримаючись руками за ремені. На наступні півтора кілометра мені знадобилося три години. До обіду ми пройшли десь вісім кілометрів та набрали метрів триста висоти. А дорога і далі йшла вгору. Ще й вітер