Гора між нами - Чарльз Мартін

грудочку снігу. Свіжий сніг іще не повністю приховав криваві сліди на поверхні озера. Утім, за годину, мабуть, їх уже не буде видно. Не знаю, може, це на мене вплинув двадцять третій ранок у горах. А може, слабкість, утома чи диктофон, що важкою цеглиною тиснув мені на груди. Можливо, переживання за Ешлі, яка чекала на мене цілісіньку ніч, чи низькі стогони лосиці. Не знаю. Я просто впав у сніг, притисши червону грудочку до обличчя та вдихаючи запах крові. Ліворуч від мене росла струнка сосна метрів двадцять заввишки. Гілки в неї були лише вгорі стовбура. Я дістав сокиру, підповз до дерева та прорубав невеличку смужку в корі навколо стовбура. Улітку дерево прогріється, й цей шрам пустить смолові сльози, які тектимуть ще довго. Може, навіть кілька років.

Розділ сорок перший

Ти мала рацію. Від самого початку.

Розділ сорок другий

Ставити питань не довелось — обличчя Ешлі й так мені все сказало. Я увійшов та кинув наплічник. Спробував щось сказати — і тільки тут зрозумів, наскільки змучився.

— Я телефонував, але в тебе було зайнято, — пробурмотів я.

Вона всміхнулася та жестом показала підійти ближче.

— У вас рана, лікарю, — провела вона пальцем у мене над лівим оком. — І глибока. Ти як?

Поруч із нею лежав зібраний пазл. Панорамний краєвид гірських піків, з-за яких сходить сонце.

— Закінчила? — спитав я. — А це схід чи захід?

Вона відкинулася та заплющила очі.

— Мабуть, залежить від позиції того, хто дивиться.

Майже весь день я нарізав м’ясо на шматочки та готував їх на повільному вогні. Потім я зашив собі брову — Ешлі тримала для мене дзеркальце. Вийшло сім швів. А згодом ми їли. І знову їли. І ще їли. Варто було лише подумати про харчі — ми відразу їли. І Наполеон теж. Ми могли собі це дозволити. І не те, що ми запихувалися м’ясом — просто їли, щоб не відчувати голоду. Надвечір ми нарешті наїлися. Усі троє.

Ешлі попросила мене ще раз зробити для неї ванну, і, поки вона милась, я спакував сани. Речей у нас було небагато: мій рюкзак, два спальники, ковдри, сокира, м’ясо. Увесь непотріб я кинув тут, щоб не тягти зайву вагу. Потім я допоміг Ешлі вилізти з раковини та вмоститись на ліжку і помився сам. Хтозна, може, це моя остання ванна.

Сам я заснув, тільки-но стемніло, та проспав до світанку. Годин дванадцять, либонь. Я від аварії стільки не спав. І взагалі протягом вже багатьох років стільки не спав. Із десять років, гадаю.

Хірурги, а особливо ті, що працюють у реанімації, добре вміють приймати тяжкі рішення, до того ж швидко і під тиском обставин. Але тепер я ніяк не міг вирішити, лишитися чи піти. Іти не хотілось. Я не бажав покидати це тепле місце та волів сподіватися, що сюди прийдуть і знайдуть нас. Але з цим лосям нам неймовірно поталанило. Я можу до кінця життя полювати, й мені більше ніколи так не поталанить. До того ж лука в мене вже немає.

Мені спало на думку підпалити цей дім. Просто взяти і розкласти величезне багаття. На жаль, усе одно немає гарантії, що хтось прийде сюди розбиратися.

Крім того, цей будинок ще може нам знадобитися на випадок, якщо ми провештаємося кілька днів без жодних перспектив та захочемо повернутись. Я не Колумб, отож хочу мати місце, куди можна повернутись, а не надію на те, що когось зацікавить пожежа в лісі.

На дно саней я поклав шматок поролону, а на нього — дві ковдри. Потім одягнув Ешлі, упакував її у спальник та опустив у сани, а під голову підсунув третю ковдру. Ці сани мали порожнину між внутрішньою та зовнішньою частинами, так що Ешлі буде тепло, а головне, сухо. Згори я закрив сани брезентом, щоб захистити її від снігу.

— Ну, тепер просто як у вусі, — буркнула вона звідти.

Я примостив Наполеона до неї — він теж, мабуть, хвилювався, бо постійно лизав її в обличчя. Сам я застебнув гетри, засунув свою куртку до спальника Ешлі, прихопив сірники й рідину для розпалу, застебнув на собі ремені та кинув останній погляд на вогонь у каміні. На цьому все. Я витяг Ешлі з будинку та попрямував у царство снігу.

Хай як дивно, а почувався я добре. Не надто енергійним, звичайно, але принаймні не втомленим і не кволим. За ці три тижні я втратив близько десяти кілограмів, а може, й більше — і майже все це була м’язова тканина, тому сили в мене лишилось небагато. Я, певно, ще зі школи не почувався таким легеньким. Завдяки новим снігоступам іти стало набагато зручніше, та й нові сани їхали краще. Крім того, Ешлі теж схудла — мені було легше.

— Ось, — я дав Ешлі кінчик тоненької мотузки, — якщо захочеш мене покликати, смикай.

Другий кінець мотузки я прив’язав до ременя на плечі. Вона кивнула, обмотуючи мотузку навколо зап’ястка.

Благословлялося на день. Через десять хвилин ми почали сходити на хребет, прямуючи до стежки, що вела з долини на перевал. Тягти нові сани було справді легко. Вітер знову жбурляв сніг мені в лице, заважаючи нормально бачити. Доводилося постійно витирати обличчя.

План у мене був простий-простісінький: почати йти, потім йти, а відтак і далі йти. Я роздивився ту рельєфну мапу, що її знайшов у таборі, та припустив, що ми перебуваємо десь за п’ятдесят-шістдесят кілометрів від найближчих ознак цивілізації. Роздумувати над тим, чи довго зможу тягти сани, я не став. Загалом краще про це не думати, бо коли думаєш, то цифра п’ятдесят звучить іще якось прийнятно, а ось шістдесят вже викликає сумніви. Якщо ж виявиться, що йти треба далі, ніж я думав, то наші шанси стрімко згаснуть.

Стежка змушувала нас постійно долати невеличкі пагорби, але навзагал я відчував, що ми спускаємося. Добре, що перешкод на стежці майже не траплялось і мені не доводилося витрачати зайві сили, щоб перетягувати Ешлі через повалені дерева. Узагалі сама думка про те, що ми йдемо стежкою, заспокоювала. Стежка — це шлях, по якому ходять і інші люди. А отже, вона кудись веде. Точно веде кудись.

До обіду ми, згідно з моїми підрахунками, подолали близько п’яти