Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

кулаком по столу, так що аж пакет з бутербродами підскочив. «Звісно! Все правильно. І нема чого тут сміятися. От взяти мою братову, жили вони пристойним життям, були не гірші за інших, повірте, вони соромились, але одержували ті кілька брудних пфеніґів, що їх як підсобні виплачують. Брат оббігав усе місто, роботу шукав, а жінка не знала, як із тими пфеніґами кінці з кінцями звести, а ще ж двоє пуцьвірінків удома. Так що сама вона працювати не могла. І от якось запізналася вона з одним, а згодом з іще одним. Аж тут мій брат нарешті таки помітив. Покликав мене й сказав, я маю бути при тому, як він говоритиме з жінкою. Але не на ту нарвався. Вона йому такий спектакль влаштувала! І він підібгав хвоста, як мокрий пудель. Моєму братові з його жалюгідними пфеніґами вона дала доброї прочуханки. Він лише очима кліпав, цей голова родини. Каже йому: «Ти мені й на очі на потрапляй!» — «І що, таки вигнала?» — «Та він би й радий вернутися. А вона — ні, каже, з таким телепнем не хоче мати жодної справи; уяви собі, хлоп ходить за підсобними, а тут розкриває рота, коли хтось грошей заробив».

За столом усі з цим загалом погодилися. Франц Біберкопф сидить поряд з молодиком, якого всі кличуть Віллі, почаркувався з ним та й каже: «А знаєте, ви лише на десять-дванадцять років молодші за нас, але на сто років попереду. От, хлопці, коли мені було двадцять, я й рота розтулити боявся, хай йому біс! Як то кажуть пруссаки: руки по швах». — «І ми так само робимо, тільки не свої штани обмацуємо». Регіт.

Зала переповнена; кельнер відчиняє двері, задня кімнатка ще вільна. Туди, під газовий ріжок, перейшла з-за столу вся компанія. В кімнатці жарко, повно мух, на підлозі лежить сінник, його підняли, поклали на підвіконня провітрити. Балачка йде далі. А Віллі стоїть на своєму.

Тут отой парубійко, який зовсім був знітився, помітив на руці у Віллі годинника, дивується: «Золотий? Дешево купив?» — «Три марки». — «Та то, певно, крадений». — «А мені яке діло? Хочеш також такого?» — «Нє, дякую. Шоб мене зловили і потім випитували: звідки у вас цей годинник?» Віллі засміявся, позираючи на інших: «Шо, боїшся краденого?» — «Гей, та припини!» Віллі кладе руку на стіл: «Він щось має проти мого годинника? Годинник як годинник, іде добре, ще й золотий». — «І це — за три марки?» — «Ну тоді я тобі по-іншому поясню. Ану, дай мені свого кухля. А тепер скажи, що це таке?» — «Ну, кухоль». — «Правильно, кухоль для пива». — «Та хіба я заперечую?» — «А оце?» — «Годинник, що ж іще. Годі вже дурня клеїти». — «Так, це годинник. Не чоботи й не канарка, але коли тобі закортить, можеш сказати, що то чоботи, це вже як тобі захочеться, залежить тільки від тебе». — «Не розумію. До чого ти ведеш?» Але Віллі знає, до чого він веде. Прибрав зі стола руку, притягнув до себе одну з дівок і каже: «Ану, пройдися». — «Що? Чого це раптом?» — «Ну, просто візьми і пройдися попри стіну». Вона не хоче. Інші гукають до неї: «Та пройдися, чого викаблучуєшся?»

Тоді вона підводиться й, не зводячи з Віллі очей, іде вздовж стіни. «Вйо, стара кобилко! Вперед!» — кричить Віллі. А та показує йому язика й крокує, погойдуючи стегнами. Народ сміється. «А тепер іди назад. Отже, шо вона зараз робила?» — «Показувала язика». — «А ще шо?» — «Та пройшлася». — «Гаразд, пройшлася». Тут встрягла й сама дівка: «А от і ні. То був танець». А старший чолов'яга на це: «Ніякий то не танець. Відколи крутити задом означає танцювати?» А дівка: «Коли ти своїм крутитимеш, то ні». Двоє вигукують: «Та пройшлася вона». Віллі переможно посміхається і слухає, що хто каже, а потім і собі: «Ну от, а я кажу, що вона крокувала». Молодик подратовано: «І що ж з цього виходить?» — «Та нічого не виходить. Ти ж чув: проходжалася, танцювала, крокувала — як кому. То ти й досі не второпав? Спробую тобі розжувати. Допіру був кухоль з пивом, але ти можеш сказати, що там помиї, і хай там як, але пити його все одно будуть. А коли вона крокує, то крокує, або походжає, або танцює; а що то було, ти й сам бачив. На власні очі. Було те, що ти бачив. І коли хтось відбере в іншого годинника, то це не обов'язково крадіжка. Бачу, тепер ти почав розуміти. Просто хтось забрав того годинника — чи з кишені, чи з вітрини, чи з магазину, але чи була це крадіжка? Хто зможе це довести?» Віллі відкинувся на стільці й знову засунув руки до кишень: «Я, наприклад, не зможу». — «А як же ти це назвеш?» — «Ти ж чув, я кажу: «Хтось забрав», годинник змінив свого власника». Німа сцена. Віллі задер своє боксерське підборіддя і більше не каже ні слова. Інші задумалися. І тут чимось лячним війнуло над столом.

Аж тут Віллі зі своїм різким голосом напустився на однорукого Франца. «То тобі довелося до пруссаків у військо йти, був на війні? Я називаю це позбавленням свободи. Але вони мають суди і поліцію, і раз вони їх мають, то й заткнули тобі писок, і тепер це називається не позбавлення свободи, як ти, телепню, міг би подумати, а обов'язок служби. А його слід виконувати так само, як і платити податки, навіть якщо ти й не знаєш, куди ті гроші йдуть».

Дівка пхинькає: «Та не розводь тут політики. Нема чого вечір псувати». Парубійко теж невдоволений, хоче завершити цю балачку: «Досить уже цих дурниць! Шкода час на таке витрачати, коли на вулиці така гарна погода». Віллі піддрочує його: «Ну, то йди на вулицю! Думаєш, що політика тільки в шинку, а я тобі тут байки розказую? Та мені не треба нічого розказувати. Ця політика сама на тебе плює, прямо тобі на голову, хоч би де ти був. І ти сам дозволяєш, щоб з тобою так поводилися». Тут хтось вигукує: «Та годі вже, заткни пельку!»

Заходять двоє нових відвідувачів. Дівчина грайливо посміхається, звивається вздовж стіни, крутить задом, заграє з Віллі. Той зривається на ноги й кидається з нею у зухвалий танок, вони цілуються, як вмурована у землю форма, спечена вогнем[154]. Та ніхто не звертає на них уваги. Однорукий Франц цмулить пиво вже з третього кухля, погладжуючи свій цурпалок. А той пече, пече, пече. Хай