Кілька років зими - Валентин Терлецький

Вони упізнали Вітольда — помічника Рема. Його люди мали картки, за допомогою яких відкривалися двері всіх камер, і незабаром вони почали виводити засуджених. Деякі з них опиралися, виривалися, викрикували незрозумілі слова й втікали назад до камер, інші поводилися мляво і дозволяли робити із собою все, що завгодно. І лише одиниці сприймали звільнення радісно, ще не встигнувши, вочевидь, звикнутися з думкою про вічну темряву.

Поки Іван із друзями спостерігали, як підпільники звільняють ув’язнених казкарів, Жало безслідно і тихо зник, ніби пройшов крізь стіну. Гелій повідомив Вітольда про їхню присутність і підпільники порадили їм триматися поруч із ними. Незабаром двері всіх камер були відчинені, проте переважна більшість полонених відмовилася їх залишити, а деякі й зовсім не зреагували на таку можливість. Врешті з усіх поверхів набралося заледве більше двадцяти ув’язнених, які приєдналися до підпільників. Вітольд наказав своїм помічникам відходити на з’єднання з головним загоном повстанців, а сам сказав, що проведе Івана з друзями особисто до Рема.

Вони подолали ще багато коридорів, кімнат та сходів і вийшли до найбільшої зали з великим куполом замість стелі, стіни якої були всуціль завішані велетенськими екранами, що мерехтіли нерівним сірим блиском. Здавалося, вони мають ось-ось спалахнути, виплеснути з себе зловісну сіру енергію, яка хижо клубочилася й потріскувала. Навіть повітря цієї великої зали було насичене вбивчими хвилями, які пронизували, стогнали і затягували всередину екранів кожного, хто опинявся поблизу.

— Це — Безбарвний Екран, — прошепотів Вітольд, коли вони зупинилися посередині залу, і відчули, як їхня воля поступово стає ніби пластиліновою, ніби плавиться у цих променях, думки втрачають ясність й губляться десь у підсвідомості, тіло розм’якає й втрачає вагу, очі розпливаються у суцільному сірому, а у вухах стоїть ватяна тиша.

Жало провалився за стіну і несподівано опинився у напівтемній кімнаті, посередині якої на інкрустованій сріблом підставці стояло велике старовинне дзеркало. Він повільно підійшов до нього і торкнувся масивної рами. Потім глянув на темну поверхню дзеркала. Й цієї миті воно ожило, спалахнуло зсередини важким тьмавим світлом, сколихнулося, заграло дивними сріблясто-синіми барвами, які за мить розповзлися невловимими зміями у повітрі, зусібіч обхопили Жала, заколисали його на хвилях солодкої і тривожної радості. Він із острахом відчув, як втрачає вагу і волю, як його свідомість затьмарюється, аби одразу за цим прорости покрученим віттям у дивовижних позахмарних високостях, куди він ніколи раніше не потрапляв навіть у найтяжчому маренні. І він не міг цьому опиратися.

Він побачив, як із чудернацького позасвіття, де немає ані днів, ані ночей, ані віків, ані епох, і де лише струменить навкруги загадкова музика та лунають голоси нечуваної краси, у цей моторошний світ прийшли дивні істоти. Вони виринули з бездонної чорноти дзеркала і ступили на землю в подобі звичайних дітей.

Прибульці уважно роздивилися довкола. Перше, чому вони здивувалися, була казка, якої в їхньому світі не існувало дуже давно. Їхня реальність стала сірою та безрадісною, тому що колись спільною душею їхніх пращурів заволоділо непереборне бажання використати невинну мрію заради конкретної мети. І на шляху до абсолютного знання виникла вседозволеність, а натомість поступово загубилася казка. А в цьому світі ще існувала чудернацька вигадка, яка оновлювала душі, повертала до життя, підбурювала до мрій і запалювала на вчинки. Істотам, що в цьому світі стали дітьми, сподобалася казка, яку так недбало втратив їхній світ.

А ще більше вони здивувалися тому, що цій безцінній казці місцеві люди відвели роль звичайної вигадки, жарту, побрехеньки. Казка, в яку вони давно перестали вірити і яку хотіли перетворити на зброю задля здійснення власних нікчемних забаганок. Черстві, злі, занурені у повсякденні турботи люди, що віддали власну незахищену радість в обмін на звабливі примари тотальної влади та нескінченного золота, забажали ще більшої втіхи, захотіли необмеженої насолоди. А казка лише заважала цьому.

Істоти, що стали дітьми, вирішили допомогти цим людям знову повірити у мрію і зберегти у своїх душах світло. Вони зрозуміли, що це диво — казку — треба заборонити. Задля її остаточного порятунку. Задля повернення самої мрії. Аби пізнати справжню ціну чогось, потрібно цього насильно позбутися — як попрощатися з життям. І вони почали діяти…

Із забуття Івана та його друзів вивели чиїсь голоси. Письменник озирнувся довкола — зал наповнювався якимись розмитими, нечіткими силуетами, які сновигали, наче тіні у сірому світінні екранів. Він розгледів кілька десятків дітей, що виглядали чомусь дуже дивно, але він поки що не міг зрозуміти, чому саме. Йому знадобилося ще кілька важких хвилин повернення до реальності, перш ніж він усвідомив причину свого здивування цими дітьми, що оточили їх посередині великого залу під куполом. Ці діти виглядали, як дорослі. Суворі, злі, серйозні, ділові дорослі, які всім своїм виглядом намагалися якнайшвидше позбутися найменших залишків дитинства в собі. Вони були одягнені у дорогі випрасувані костюми і краватки, акуратно причесані, на обличчях багатьох із них поблискували манірні окуляри, а їхні погляди висловлювали лише суцільний зачаєний докір всьому, чого вони торкалися. Було в цьому щось дивне і страхітливе водночас. Вони вже не були дітьми, не зважаючи на свій вік і навіть зріст, але не були й дорослими в повному розумінні слова, від чого у кожного, хто дивився на них, виникало потворне відчуття нудоти і страху.

До дітей підійшли із запопадливими усмішками генерал і лейтенант, з якими Іван та його друзі вже мали змогу познайомитися трохи раніше. Вони віддали честь дітям у костюмах і відійшли поодаль.

— Пане Міністре боротьби із казкарством, ви бачите, хто тепер стоїть перед нами? Це Іван-Казкар власною персоною та його друзі. Вітаю вас, ви не тільки не виконали завдання Уряду щодо знешкодження й ліквідації цієї небезпечної банди, але й дозволили нашим найлютішим ворогам проникнути в самісіньке серце