Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
І тоді я зрозумів, що його боягузтво невиліковне. Я збентежено порадив йому берегти себе й попрощався. Мені було вкрай ніяково перед цим чоловіком з його страхом, так ніби я сам був боягузом, а не Вінсент Мун. Адже до всього, що робить один чоловік, якоюсь мірою причетні всі люди. Через те немає нічого несправедливого в тому, що непослух в одному саду спричинив прокляття, яке впало на весь рід людський; і цілком справедливо, що розп’яття на хресті одного єврея вистачило для його спасіння. Мабуть, Шопенгауер має рацію: я — це інші, кожна людина — це всі люди. Шекспір, у якомусь розумінні, — це той-таки жалюгідний Джон Вінсент Мун.
Ми прожили дев’ять днів на величезній віллі генерала. Про жахіття та світлі години війни я вам не скажу нічого. Мій намір — розповісти вам про цей шрам, який спотворив моє обличчя. Ті дев’ять днів у моїй пам’яті злилися в один день, крім передостаннього, коли ми вдерлися до казарми й змогли помститися за шістнадцятьох — смерть за смерть — наших товаришів, розстріляних в Елфіні. Я вийшов із дому десь на світанку, у вранішніх сутінках. Пізно ввечері повернувся. Мій товариш чекав мене на другому поверсі — рана не дозволяла йому спуститися на перший. Я пригадую, що він тримав у руці книжку зі стратегії, чи то Мода, чи то Клаузевіца. «Моя улюблена зброя — артилерія», — признався він мені одного вечора. Він розпитував про наші плани, мав звичай критикувати їх або коригувати. З осудом говорив про «нашу вбогу економічну базу» і з догматичною та похмурою впевненістю провіщав нам трагічний фінал. «C’est une affaire flambée»[191], — мурмотів він. Здавалося, він хотів довести мені, що його фізичне боягузтво — дрібничка порівняно з його явною розумовою перевагою. Так минули, краще або гірше, всі дев’ять днів.
На десятий місто цілком опинилося в руках Black and Tans[192]. Мовчазні вершники патрулювали вулиці; вітер доносив запах попелу й диму. На одному з перехресть я побачив труп застреленого чоловіка, але набагато впертіше в пам’яті збереглась інша картина. Манекен посеред майдану, по якому стріляють солдати, тренуючись у влучності… Того дня я вийшов із дому вдосвіта, а повернувся десь опівдні. Мун у бібліотеці розмовляв із кимось; тон його голосу мені підказав, що він розмовляє по телефону. Потім я почув своє ім’я; потім — що повернусь я о сьомій; він просив, щоб мене схопили, коли я перетинатиму сад. Мій розважливий друг дуже розважливо мене зраджував. Я почув, як він вимагає для себе гарантій особистої безпеки.
Тут моя пам’ять затуманюється і плутається. Знаю тільки, що я гнався за зрадником темними моторошними коридорами й по сходах, які опускалися на запаморочливу глибину. Мун знав цей дім дуже добре, значно ліпше, ніж я. Раз чи двічі я втрачав його з очей. Але я все ж таки його наздогнав, перш ніж солдати встигли мене схопити. З генеральської колекції, розвішаної на стіні, зірвав шаблю: тим сталевим ятаганом я навіки поставив тавро на його обличчя, такий собі кривавий півмісяць. Борхес, я вас не знаю, і тому вирішив розповісти вам усе, як було. Зневагу від людини незнайомої мені витерпіти легше».
На цих словах оповідач замовк. Я помітив, що руки в нього тремтять.
— А Мун? — запитав я.
— Забрав свої юдині гроші й утік до Бразилії. Того вечора він бачив, як п’яні солдати на майдані розстрілюють манекен.
Я марно чекав, коли він продовжить свою історію. Нарешті попросив його, щоб він її продовжив.
І тоді в нього вихопився болісний стогін, і він тремтячою рукою показав на свій блідий і кривий рубець.
— Ви мені не вірите? — пробелькотів він. — Не бачите, що я ношу на обличчі тавро своєї ганьби? Я розповів вам цю історію в такий спосіб, щоб ви дослухали її до кінця. Це я зрадив людину, яка мене врятувала. Це я — Вінсент Мун. А тепер зневажайте мене.
Тема зрадника і героя
So the Platonic Year
Whirls out new right and wrong?
Whirls in the old instead;
All men are dancers and their tread
Goes to the barbarous clangour of a gong.
W. B. Yeats. «The Tower»[193]
Під очевидним впливом Честертона (талановитого винахідника вишуканих таємниць) та придворного радника Ляйбніца (який винайшов напередустановлену гармонію) я вигадав цей сюжет, який, можливо, вдосконалю дозвільними вечорами, але який і в цьому вигляді достатньо виправдовує мій намір. Йому бракує подробиць, дещо треба буде з’ясувати, уточнити; цілі зони цієї історії мені ще треба буде відкрити; сьогодні, 3 січня 1944 року, я її бачу так.
Дія відбувається у пригніченій і непокірній країні: у Польщі, в Ірландії, у Венеціанській республіці, в одній з південноамериканських або балканських держав… Відбувалася, якщо висловитися точніше, бо хоч оповідач і є нашим сучасником, але історія, яку він розповідає, сталася в середині або на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Візьмімо (для зручності розповіді) Ірландію; скажімо, 1824 р. Оповідача звуть Раєн, він доводиться правнуком молодому, хороброму, вродливому, жорстоко вбитому Ферґюсові Кілпатріку, чия могила була загадково осквернена, чиє ім’я прикрашає вірші Браунінґа{313} та Гюґо, чия статуя височіє на сірій горі серед рудих боліт.
Кілпатрік був змовником, таємним і уславленим вождем змовників; подібно до Мойсея, який із краю моавітського бачив удалині Край Обіцяний, але так і не зміг ступити на його землю, Кілпатрік загинув напередодні переможного повстання, яке він омріяв, обміркував і ретельно підготував. Наближається сота річниця від дня його смерті; обставини злочину залишаються загадковими; Раєн, який хоче написати біографію героя, відкриває, що загадка його загибелі виходить за межі суто детективного розслідування. Кілпатріка вбили в театрі, британська поліція вбивцю так і не знайшла; історики стверджують, що ця невдача аніскільки не затьмарює її славу, бо схоже, що вбивство було справою рук цієї ж таки поліції. Раєна бентежать й інші
