Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

до вилиці. Його справжнє ім’я не має значення; усі в Такуарембо називали його «англієць із Ла Колоради». Господар цієї землі, Кардосо, не хотів продавати маєток, але кажуть, ніби англієць знайшов дуже переконливий аргумент: відкрив йому таємницю свого шраму. Англієць приїхав із кордону, з Ріу-Ґранді-ду-Сул; ходили чутки, ніби у Бразилії він був контрабандистом. Тут були поля, що заросли травою, водопої пересихали, й вода в них була гірка; англієць, намагаючись привести ці землі до ладу, працював разом зі своїми пеонами{311}. Розповідають, ніби він був суворий до жорстокості, але бездоганно справедливий. Розповідають також, ніби він любив випити; десь двічі-тричі на рік він замикався на своєму польовому ранчо, а через два або три дні виходив звідти, ніби після битви або непритомності, блідий, тремтячий, змучений і такий самий деспотичний, як і раніш. Пригадую його склисті очі, худе й енергійне тіло, сиві вуса. Він мало спілкувався з людьми — іспанською мовою говорив погано, перемішуючи слова місцевої говірки з бразильськими. Пошти він не одержував — крім кількох ділових листів та проспектів на рік.

Коли останнього разу я об’їздив північні департаменти, вода у струмку Караґато піднялася дуже високо, примусивши мене попросити притулку на ніч у «Ла Колораді». Уже через кілька хвилин я помітив, що господар не дуже радий моїй появі, тож я доклав певних зусиль, аби сподобатись англійцеві, і звернувся до найбільш сліпої з людських пристрастей — патріотизму. Я сказав йому, що непереможна та країна, в якій панує англійський дух. Мій співрозмовник погодився зі мною, але тут-таки з посмішкою додав, що він не англієць. Він ірландець, із Дунґарвана. Сказавши це, він умить замовк, ніби несамохіть відкрив мені якусь таємницю.

Повечерявши, ми вийшли подивитися на небо. Воно прояснилось, але за крутими горами Півдня, що були посмуговані блискавицями, шаленіла ще одна гроза. Пеон, який подавав нам вечерю, повернувся до занедбаної вітальні з пляшкою рому. Ми пили довго і мовчки.

Не знаю, котра була година, коли я помітив, що сп’янів; не знаю, що мене на це штовхнуло — натхнення, збудження чи нудьга, — але я запитав, звідки в нього той шрам. Вираз обличчя в англійця змінився; протягом кількох секунд мені здавалося, що він попросить мене покинути його дім. Але потім він сказав своїм звичним голосом:

— Гаразд, я розповім вам історію свого поранення, але з однією умовою: я не пом’якшуватиму жодної з найганебніших подробиць, жодної обставини з тих, які привели мене до безчестя.

Я не заперечував, і ось та історія, яку він мені розповів, змішуючи англійську мову з іспанською та португальською.

«Десь 1922 року в одному з містечок Коннота я був одним із тих багатьох, котрі таємно боролися за незалежність Ірландії. З моїх тодішніх товаришів деякі вижили, щоб потім зайнятися мирними справами; інші, як не парадоксально, воюють на морях або в пустелі під англійським прапором; один, з усіх найдостойніший, помер удосвіта на подвір’ї однієї з військових казарм, розстріляний іще сонними солдатами; інші (чия доля була не найгіршою) віддали своє життя в мало кому відомих і майже таємних битвах громадянської війни. Ми були республіканцями, католиками; ми були, як мені здається, романтиками. Ірландія була для нас не лише утопічним майбутнім і нестерпним теперішнім, вона була гірким і солодким міфом, круглими баштами й червонястими болотами, ненавистю Парнелла{312} і грандіозними епопеями, в яких розповідається про викрадення биків, що в інших перевтіленнях були героями, а ще в інших — рибами або горами… Одного вечора, якого я ніколи не забуду, до нас прибув член нашої організації з Мунстера: такий собі Джон Вінсент Мун.

Йому було близько двадцяти років. Худий і млявий, він справляв неприємне враження якоїсь безхребетної істоти. Із палкою й марнославною переконаністю він перечитав майже всі сторінки якогось комуністичного підручника; діалектичний матеріалізм він використовував як засіб урвати будь-яку дискусію. Причин, з яких одна людина може ненавидіти або любити іншу, існує безліч, але Мун зводив усесвітню історію до банальних економічних суперечностей. Він знай твердив, що тріумф революції неминучий. Я сказав йому, що лише «джентльмен» може присвятити себе справі, яка наперед приречена на поразку… Була вже ніч; ми сперечалися в коридорі, потім на сходах, потім на безлюдних вулицях. Судження Муна справляли на мене менше враження, ніж його безапеляційний менторський тон. Наш новий товариш не сперечався; він просто повідомляв свою думку — з виразом зневаги й роздратування.

Коли ми дійшли до останніх будинків, нас оглушила несподівана стрілянина. (До того чи після того ми проходили повз глуху стіну якоїсь фабрики або казарми.) Ми шмигнули в якусь невимощену вуличку. Солдат, що здавався велетенським на тлі хатини, яку він підпалив, вибіг з неї на вулицю й криком наказав нам зупинитися. Я прискорив ходу, але мій товариш за мною не йшов. Я обернувся: Джон Вінсент Мун стояв нерухомо, зачарований і наче прикутий до землі жахом. Я побіг назад, одним ударом кулака збив з ніг солдата, струснув Вінсента Муна, вилаяв його і звелів бігти за мною. Я мусив схопити його за руку; страх паралізував йому ноги. Ми кинулися навтіки крізь ніч, що палахкотіла пожежами. Навздогін нам пролунав постріл із рушниці; куля зачепила праве плече Муна; коли ми бігли між соснами, він схлипував і ридав.

Тієї осені 1922 року я знайшов собі притулок у маєтку генерала Берклі. Генерал (з яким мені ніколи не довелося зустрітись) обіймав тоді якусь адміністративну посаду в Бенгалії. Будинок був споруджений менш як сто років тому, але був уже занедбаний і похмурий, з багатьма недоладними коридорами та нікому не потрібними холами. Нижній поверх займали музей та величезна бібліотека, де були зібрані суперечливі книги сумнівного змісту, що претендували на висвітлення історії дев’ятнадцятого сторіччя. Ятагани з Нішапура, здавалося, досі зберігали на своїх кривих лезах вихор і натиск битви. Ми увійшли (так мені пригадується) крізь двері чорного ходу. Мун тремтячими й пересохлими губами промурмотів, що наша нічна пригода була вельми цікавою. Я оглянув його рану, приніс йому філіжанку чаю. І переконався, що в нього на плечі не рана, а легка подряпина. Зненацька він пробелькотів розгублено й спантеличено:

— А ви наражали себе на неабияку небезпеку.

Я сказав, щоб він цим не переймався. (Правила громадянської війни зобов’язували мене вчинити так, як я вчинив; а крім того, арешт бодай одного з членів нашої організації міг завдати великої шкоди всій нашій справі.)

Наступного дня до Муна повернувся весь його апломб. Він узяв сигарету, яку