Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
На той час я не без певної марнославної пихи взявся за студіювання латини. У моїй валізі лежали «De viris illustribus»[186] Ломонда, «Thesaurus»[187] Кішера, коментарі Юлія Цезаря й один із томів «Naturalis Historia»[188] Плінія, який переважав (і досі переважає) мої скромні можливості опанування латини. Усе стає відомо в малому містечку або в селі; Іренео у своєму ранчо на околиці незабаром довідався про прибуття цих незвичайних книг. Він надіслав мені листа, барвистого й церемонного, в якому нагадав про нашу зустріч, на жаль, швидкоплинну, «дня сьомого лютого, року вісімдесят четвертого», згадав про великі послуги, які дон Ґреґоріо Аедо, мій дядько, що помер того самого року, «надав обом батьківщинам під час відважного походу на Ітусаїнґо», і просив дати йому почитати якийсь із томів, додавши до нього словник, «щоб я міг добре зрозуміти текст оригіналу, бо ще не знаю латини». Він обіцяв повернути мені книжки в доброму стані — й дуже швидко. Почерк був чудовий, літери виписані дуже чітко; орфографія того типу, яку закликав застосовувати Андрес Бельйо{305}: і замість у, j замість g. Спочатку я подумав, що це якийсь розіграш. Мої брати в перших запевнили мене, що ні, що це цілком у дусі Іренео. Я не знав, чому приписати — нахабству, невігластву чи дурості — переконаність у тому, що для прочитання текстів, написаних такою складною мовою, як латина, не треба іншого інструменту, крім словника; щоб цілком і відразу розвіяти його ілюзії, я передав йому «Gradus ad Parnassum»[189] і том Плінія.
Чотирнадцятого лютого мені надіслали телеграму з Буенос-Айреса, щоб я повертався негайно, бо мій батько почуває себе «не зовсім добре». Нехай простить мені Бог, але горде усвідомлення того, що я адресат термінової телеграми, бажання дати зрозуміти всьому Фрай-Бентосу, що м’яке формулювання телеграми не відповідає її справжньому змісту, спокуса драматизувати своє горе, вдаючи мужній стоїцизм, мабуть, перешкодили мені відчути справжній біль. Збираючи валізу, я помітив, що серед моїх книжок бракує «Сходинки до Парнасу» та першого тому «Природничої історії». «Сатурн» відпливав уранці, наступного дня; тож, повечерявши, я вирушив до Фунеса. Мене здивувало, що ніч була не менш задушлива, аніж день.
У пристойно прибраному ранчо мене зустріла мати Фунеса.
Вона сказала мені, що кімната Іренео у глибині дому і щоб я не дивувався, якщо в ній поночі, бо Іренео може годинами не запалювати свічки. Я перетнув вимощене плитами патіо і крізь невеличкий коридор вийшов у друге патіо. Там я помітив одну виноградну лозину, хоч темрява здалася мені непроникною. Потім почув високий, позначений насмішкуватими нотами голос Іренео. Цей голос говорив латиною; цей голос (що лунав із темряви) проказував з якоюсь протяглою втіхою чи то промову, чи молитву, чи заклинання. У невимощеному патіо лунали римські слова — моєму страхові вони здалися незрозумілими, нескінченними; згодом під час нескінченно тривалої розмови, яка відбулася в ту ніч, я довідався, що він читав перший абзац із двадцять четвертого розділу сьомої книги «Природничої історії»; останніми словами там були: ut nihil non iisdem verbis redderetur auditum[190].
Анітрохи не змінивши голосу, Іренео запросив мене увійти. Він лежав на ліжку й курив. Мені здається, я не бачив його обличчя до самого світанку, пригадую лише слабке світіння сигарети. Кімната трохи пахла вологістю. Я сів і розповів йому про телеграму та про хворобу батька.
Тепер я підходжу до найважчої частини своєї розповіді. Вона (читачеві вже пора про це знати) не має іншого сюжету, крім цього діалогу, який відбувся півстоліття тому. Я не переказуватиму його слова, точно відтворити їх уже неможливо. Спробую лише якомога правдивіше переказати зміст того, про що розповів мені Іренео. Непряма мова відтворює події віддалено й слабко, я знаю, що мені доведеться принести в жертву барвисту неповторність того, що сталося тієї ночі; нехай мої читачі просто спробують собі уявити бурхливий потік уривчастих періодів, який лився на мене тієї ночі.
Іренео почав з того, що став переказувати, латиною та іспанською, приклади дивовижної пам’яті, про які розповідалось у «Природничій історії»: Кір{306}, цар Персії, знав імена всіх воїнів свого війська; Мітридат Евпатор{307}, судив своїх підданих двадцятьма двома мовами, якими люди розмовляли в його імперії; Симонід{308}, винахідник мнемотехніки; Метродор{309}, який славився своїм умінням точно повторювати почуте одного разу. Цілком щиро Іренео дивувався, що такі здібності можуть когось дивувати. Він сказав, що до того дощового вечора, коли його скинув кінь, він був таким самим, як і всі християни: сліпим, глухим, безмозким, безпам’ятним. (Я спробував нагадати йому про його точне відчуття часу, про його пам’ять на власні імена; він пустив повз вуха мої слова.) Дев’ятнадцять років він жив наче уві сні: дивився, нічого не бачачи, слухав, нічого не чуючи, забував про все, майже про все. Коли він упав, то втратив тяму; коли ж опритомнів, то сприйняття навколишнього світу було майже нестерпним — таким воно було багатим і таким до болю чітким, на нього навалилися також дуже давні спогади, серед яких були й найнезначущіші та найдрібніші. Незабаром він довідався, що його паралізувало. Цей факт його майже не схвилював. Він вирішив (він так відчув), що нерухомість — незначна плата. Адже тепер його сприйняття і пам’ять стали непомильними.
Ми одним своїм поглядом можемо схопити хіба що три келихи на столі; Фунес бачив усі листочки, грона та ягоди на виноградній лозині. Він знав усі форми хмар на південній частині неба, які висіли там удосвіта тридцятого квітня тисяча вісімсот вісімдесят другого року, й міг порівняти їх у своїх спогадах із прожилками на шкіряній оправі книжки, на яку він подивився лише один раз, і з візерунками піни, збуреної веслом у Ріо-Неґро напередодні битви під Кебрачо
