Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.
Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був… у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
— Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… її тато — його вуйко…
— Старий — то шибеник і злодій! — гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
— Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде, тоді не міг бути з братом у лісі».
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче…
— Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути… — остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати — не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…
Всіх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові, — та зараз відійшов.
— І блідо виглядав?
— Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
— Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання відносилось до батька.
— Ні, Михайло був добрий і ніколи не розпочинав спору.
— Але ще передше… ще давніше…
— Давніше часом. Небіжчик научав його і докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?
Не сказав: убивати.
Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання… успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.
Комісія звернулася відтак до бурдея.
За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.
В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.
Тут поступлено майже по-варварськи.
Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля[111] в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.
Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж… на яке-небудь оружжя… може, й на яке письмо: він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати, — але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика і коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.
Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.
Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничних зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.
На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.
Перешукали кожний кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розпущені звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія і переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язі з молодим хлопцем і ворогували проти родителів убитого.
Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосне, що нічого не знали і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.
Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.
І ворожку переслухувано. Вона оповідала: — Він прийшов рано-ранесенько… майже в потемки до неї і поклав перед неї жменю землі. «Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?» — сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: «На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно». На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.
Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і держалася ненастанно
