Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

— Се був він, Сава! — кликнула одна молода жінка перепуджена.

— Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, боже!..

— Не дай, боже!.. Не дай, боже!.. А тата бідного бачили ви? Як громом прибитий, так сидів коло там-того. Що він, сарака, гадає? Мову йому відібрало.

— А вона стала, як божевільна. І як виглядає! Най бог боронить. Без рушника на голові. Здається, не знала, що не мала рушника на голові.

— Нещастя відвернуло в неї і очі, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спішила докінчити якусь роботу.

— Так воно так. Чоловік завсіди спішиться, як нещастя йде.

— Адіть, адіть… тепер уводять Анну до хати!

— Ая; увійшла. Що з неї буде?…

— Може, візьмуть її старі до себе, Марійка та Івоніка, — обізвалася одна з білоголових. — Тепер будуть мати внука замість сина. Бог не забирає так, аби нічого не лишити натомість.

— Добре сказали ви, кумо! — кликнула одна жінка, розсміявшися. — Марія прийме її до себе за те, що називала Саву убійником? Най почекає трохи. І звідки приходять старі до того? А ви би, не дай господи таке, ніби приймили би таку дівчину до хати? Ну, правда, її доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гірша…

— Ніколи не була б я сподівалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Ні одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скінчитися.

— Нещастя риє все в затишку.

— Скільки-то разів розпитували в неї, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як німа.

— Так уже хотіло її горе. З самого початку так хотіло. А тепер най господу богу подякує, як житиме. Що гадаєте, — їй вийде оце все на добре? Відай, її милий покличе її за собою. Як її виводила з хати, то її хустка зачепилася за клямку і задержала її, а як відчепила її, то хустка поволіклася за нею, мов хоругва. Ая.

— Так, так. А ви виділи, — спитала білоголова бабуся, — як під ним закривавилася подушка, як її мати вдарила й сукою назвала? Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить. Адіть, як світло ясно зазирав на поле. Воно шукає за убійником…

Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всі зітхнули. Слова «Сава» не вимовили вже нічиї уста… Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зійти. Все розходилися і вертали ті самі і одні питання.

— Відки пішло те нещастя? Чому сталося? Хто мав мати з того користь? У цілій околиці не було ліпшого хлопця, як Михайло, а за дві неділі мав іти назад до війська і був би нікому не стояв на заваді!

Думки не вспокоювалися.

Мов наглим вистрілом розпорошені, не держалися у зв'язі, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на відміну то коло смутної хати, то коло «сусіднього» лісу.

Там все те сталося.

Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Він добрий.

Ліс чорнівся неприязно з темряви осінньої ночі, що надходила проти глухої стернини, і, закутуючися чимраз більше в густу темряву, мов радувався порожнечею запустілих піль.

Глава XXI

Другого дня над'їхала комісія. Два судові урядники і один лікар. Оглянули мертвого і сконстатували скритоубивство.

Вистріл — толкували — був уцілений цілком зблизька. Більш-менш так: зрубував, схилений, кілля, а убійця стрілив до нього ззаду, цілком зблизька. Куля застрягла глибоко в легких, одначе наколи б був мав зараз поміч, міг би бути врятований, а так загиб через утрату крові. Очевидно, волікся якийсь кусень від нещасного місця, кликав, може, й помочі, але що ніхто не з'являвся, повалився й загинув…

Івоніка сидів під час слідства, як камінь, коло мертвого. Ні одна сльоза не заблисла в його очах. Всі присутні говорили про незнайомого убивцю, проклинали найтяжчими словами, ба здавалося, були б його на кусні роздерли, особливо жінки, лише він один не мав для нього слова. Він і не наставав на те, щоб його віднайти. Здавалося, рішився нараз повірити все якійсь незнаній, невидимій власті, нехай би вона все вела, розсліджувала і засуджувала. Він хотів свої руки умити від тої гіркої справи…

— Твердий чоловік! — сказав старий Петро до судді, вказуючи незамітно на нього. — Не заплакав ще ані одною сльозою, відколи спало нещастя на нього. Я б був на місці вмер. Але він серцем уб'є себе. Бо те, що він у собі носить, най нас господь перед тим боронить!

Суддя скинув на нього свій погляд і сказав лише:

— Най господь боронить!

Комісія удалася на місце злочину до лісу. Кілька людей пішло за нею, між іншим, старий Петро і Сава.

Говорено про се, з котрого боку відбувся напад на нещасного і з котрої сторони міг убійник надійти. Ліс не був так старий, як густий.

Зревізовано місце й обговорювано всякі можливі випадки.

Се був цілком незвичайний випадок. Хлопець не мав ніяких ворогів, ціле село було готове на те присягнути. А про самоубивство не могло бути бесіди, бо вистріл наступив іззаду.

Убивство се було загадкою, рідкою й дуже інтересною загадкою.

— Чи не чути було окликів за рятунком? Не чути було жодних? Не було нікого в лісі або в полі?

Нікого не було…

Якась старовина, вдовиця якась зголосилася.

Вона вже була стара — говорила — і не повинна вже грішити, але де біда чоловіка давить, там він уже про ніщо не думає, як тільки про те, аби йому щось в пащу упхати.

Вона потрібувала хворостику. Грошей не мала, аби купити собі з кільканадцять полін, тож ходила ночами, як вони бували ясні, до лісу і збирала хворостик і сухе листя. Листя збирала в мішок і несла його на плечах додому, де заховувала на стріху, а хворостик і сухе гілля рубала собі сама.

Вона була бідна вдовиця, сама-одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла вона в «сусідній» ліс. Ніч була така ясна, та така вже ясна, що мож було розрізнити кожну гіллячку на дереві. А так тихо, що був би почув, як хрущик лізе листячком… Вона збирала листя в мішок.

Воно шелестіло так, тремтячи, або, може, у неї руки так дрижали, що доторкалися чужого добра.