Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний

Червона, соковита, повна життя м'якоть…

СЕРГІЙ (чухає потилицю): Натяк зрозумів…

Піднімає голову до вікна.

…Оксана йде двором лікарні — повз клумбу — з гордо піднятою головою. До воріт з парку… Так ідуть назавжди.

Сергій кидається до підвіконня.

СЕРГІЙ (горла у вікно): Стій! Стій! СТІЙ!

Усі в лікарняному дворі — пацієнти в піжамах, лікарі в білому, відвідувачі в різному — всі зупинились, завмерли, задерли голови до вікна.

Усі. Крім Оксани: як ні в чому не бувало, з гордо піднятою головою — каблучками відстукує вона серед цієї завмерлої публіки.

Сергій стрибає на підвіконня і, мигцем оцінивши обстановку, — в сирітській лікарняній піжамі, — спритно, як колись драбиною на даху АЕС, спускається карнизом, ринвою, її вцілілими фрагментами, виноградом, — зависає на виноградній лозі, стрибає — злітають лікарняні капці, — босий, накульгуючи попервах, — мчить навпростець клумбою до виходу з парку.

Вилітає за ворота — в руці букет надертих на бігу айстр…

…Від зупинки вже рушив трамвай — мчиться в бік Сергія, набираючи швидкість і подзенькуючи… Його відділяють два ряди машин, що летять в різних напрямках…

Оксана дивиться з вікна трамваю. І видихає щось нечутне…

Ех ти…

І в цьому видиху, фізично невідчутному в шумі транспорту — «Ех ти…» — такий згусток болю й розпуки…

Сергій опускає голову… Його постать на тлі трамвая зараз — як Оксанина колись на тлі зеленої броні БРДМа, що мчав повз перукарню в Чорнобилі…

«Ех ти…»

Трамвай, заклопотано дзенькаючи, віддаляється…

Похнюпивши голову, іде Сергій назад-до лікарні…

…У Елмса deadline вже зовсім близько! До чорної лінії на його робочому календарі — день! Друкарська машинка відсунута геть — не той темп! Він вже просто вирізає шматки газет, ксерокопій журналів, ліпить їх клейстером на папір, інколи для зв’язки вписує між ними кілька речень… шрифтом друкарської машинки! Оце професіоналізм!

…До намету штабу входить заклопотаний командир батальйону… І наштовхується на невеличкого рожевощокого дідка в заношеній генеральській формі, з червоними лампасами на штанях. Той, зігнувшись над столом, риється в документах батальйону. Перед ним стоїть, виструнчившись, начштабу.

КОМБАТ (очі лізуть на лоба, виструнчується): Здравія бажаю, товариш генерал-майор!

ГЕНЕРАЛ (зиркнувши спідлоба): Здрав’я бажаю. Вільно…

НАЧШТАБУ (виряченими очима вказує комбатові на генерала, одними губами): Нічого вдіяти з цим не можу…

КОМБАТ (підходить поближче, стривожено шепотом): Перевірка?

НАЧШТАБУ (кривить куток рота, повернений до комбата; зневажливо шепче): Генерал від історії. Музей Радянської Армії. Документи для експозиції шукає: «Місце подвигу — Чорнобиль»…

ГЕНЕРАЛ (перекладає журнали батальйону): Секретно… Секретно… Секретно… Так для історії нічого від Чорнобиля й не залишиться… (раптом його очі радісно зблискують) О! О!! О-о!!! (на обличчі — азарт мисливця: удача!) Оце знахідка!

Заінтриговані комбат і начштабу підходять до генерала…

…і їм стає млосно! — в руках генерала:

«РОЗПИСКА. Я, л-т Швайко, 15.08.86 поїхав у розвідку…»

Начштабу й комбат швидко перезираються — червоні як раки.

НАЧШТАБУ: Е-е… товаришу генерал… Я… ми… не можемо віддати… Це… тут випадково… Це взагалі не документ, а, я б сказав…

КОМБАТ: Несерйозний документ, можна сказати…

НАЧШТАБУ:…сувенір, так би мовити. Хе-хе.

ГЕНЕРАЛ (в голосі — метал; одразу ясно, що генерал він неспроста): Маю повноваження… (дбайливо вкладає розписку Сергія в прозору пластикову папочку-файлик) Начальник штабу, пішли з мною в штаб бригади. Там знімуть копію документа і завірять мою розписку про вилучення.

Начштабу і комбат аж здригаються! Тільки цього їм не вистачало! Щоб начальство про цю історію довідалось!

КОМБАТ: Е-е… ммм… Ми…

НАЧШТАБУ (швидко): Ми вам просто даруємо цю реліквію! Сувенір, хе-хе! Нам він уже не потрібний: офіцер вибув, виключений зі списків особового складу частини…

ГЕНЕРАЛ (насолоджується миттю щастя справжнього колекціонера, милується своєю знахідкою у прозорій