Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

приїхав майор Йотков і досить популярно пояснив мені, щоб я не втручався не в свої справи, а надмірні заряди патріотизму приберіг для домашнього вжитку. Комусь іншому я б висловив усе, що про нього думаю після таких роз’яснень, але майор був бойовий офіцер, на грудях у нього сяяла Золота Зірка Героя Радянського Союзу, — тут не дуже розженешся з хлоп’ячими викриками і вибриками.

Так закінчилася моя пригода з американською обліковою карткою для репатріантів. А що ж казати про озвірілого від пильності Козуріна? Про американців мови не було. Взагалі щодо всіх союзників Козурін мав тверду лінію поводження, мабуть, запозичену від свого дядечка-генерала: махни рукою, плюнь і розітри! Імперіалісти, ідейні вороги, непримиримість і підступність — тут усе ясно.

Але ми всі, тепер підлеглі Козуріна, як ми могли допустити? Ну, ще хай ці офіцери-полоняги Михно, Коляда, Зябрєв, а капітан Сміян — кадровий офіцер, фронтовик, нагороджений бойовими орденами?

— Михно, Коляда і Зябрєв теж фронтовики, — нагадав я, — здається, опинитися в фашистському полоні, не будучи на фронті, ще нікому не вдавалося. Чи, може, вам відомі такі способи, лейтенант?

— Ви мені нитку на одну штуку не намотуйте! — кричав Козурін. — Ви мені скажіть, скільки тисяч радянських громадян уже відправили по цих вовчих білетах?

— Триста п’ятдесят тисяч.

— А скільки забрали у вас з-під носа отих, хто заповнив графу, куди хоче їхати? Мільйон, два, три?

Козурін не став писати ні до Хемера й Ізерлона, ні до Берліна — вдарився одразу до Москви. Але відповідь надійшла не з столиці, а знов з нашого штабу, тільки тепер приїхав звідти не майор Йотков, а підполковник Дурас. Поставивши по стійці „струнко“ перед собою Козуріна, він кричав:

— Ти, лейтенант, не труси тут пір’ям, а сиди й роби, що звелено. Службу треба сповняти, а не сунути носа не в своє діло. Ясно тобі, курячий син?

— Я лейтенант держбезпеки і я не дозволю, — спробував вдатися до свого перевіреного способу залякування Козурін, але на Дураса це не подіяло ніяк.

— Доки в тебе на плечах загальновійськові погони, а на погонах один просвіт і дві зірочки, ти для мене лейтенант і ти мені танцюватимеш ті кадрилі, які я тобі заграю. Ясно?

В мене була підозра, що Козурін не втишився і писав далі до Москви, до свого дядечка і, може, й вище, але тепер уже й про підполковника Дураса і про його начальство, та, хоч як там воно було, тут щоденне життя вимагало свого, знов і знов назбирувалося людей на черговий ешелон, і треба було їх відправляти додому без затримки.

Козурін заявив: однині він особисто, нікому не передовіряючи, бере на себе все, що стосується відправлення ешелонів. і тому тепер щоразу, коли майор Гарвей прибував на рампу в супроводі старшого лейтенанта Робінсона, перекладача доктора Томберга і доброї дюжини чорноберетних солдат, у верблюдячої масті мундирах, Козурін уже був там і теж мав біля себе старшого лейтенанта Коляду, перекладача Попова і відділення автоматників Зябрєва.

Паритет у всьому. Хіба що масою свого чотирикутного (центнер з гаком) тіла майор Гарвей буквально задавлював шибздикуватого Козуріна, але це на державний престиж не впливало.

Процедура посадки у вагони була така. Репатріант підходив до майора Гарвея, показував свою картку (в декого вони стирчали в пілотках, дехто пришпилював до одягу на грудях), але майор сам не дивився, кивав Робінсону і Томбергу, ті перевіряли прізвище і відповідь на запитання „куди хоче їхати“, Робінсон казав „ол райт“, і вже західна цивілізація не мала більше нічого спільного з цією людиною. Далі наставала черга Козуріна. Той сам перечитував картку, не проминав жодного пункту, щосили вдавав задуму, індичився, врешті махав рукою: можна! Окрім того антирадянського пункту про добровільний вибір місцепроживання, доводила до сказу Козуріна відсутність фотографій на картках. Звідки він міг знати, що перед ним справді Посельонов, Костюченко чи Майданський — на лобі ж у них не написано! Так до Союзу можуть просочитися і шпигуни, й диверсанти, і які хоч агенти англо-американського імперіалізму. Але конвейєр великого переміщення мільйонних мас діяв невпинно, і навіть Козурін не міг загальмувати цього руху бодай на мить. Із зубовним скреготом поступився він принципами більшовицької пильності й у цьому пункті і надолужував додатковою прискіпливістю й ще більшим пиндюченням, а також вихваляннями після кожного ешелону:

— Я цьому Гарвею дав сьогодні! Ну, дав!

Коляда покивував кобилячою головою, мовляв, точно, дав сьогодні Гарвею наш товариш лейтенант, одноосібно й персонально. Підтакувач, таку його мать!

Перекладач Попов ніколи не підтакував. Виявляти презирства до хвалька Козуріна, щоправда, не наважувався, зате Коляду зневажав одверто і, сказати б, перманентно.

Бо Попов знав, що коли хто й збивав роги з майор Гарвея, то це ми з ним у перші дні й тижні відправки ешелонів з Дельбрюка.

Попов щоразу наполягав, щоб ми брали престижну машину, тому їхали ми моїм чорним шестициліндровим „вандерером“, з червоними зірками на лискучих боках і з червоним прапорцем на радіаторі, Державний прапор на машині, звичайно, належав не просто до надмірностей, майже до державного злочину, бо таке право належалося тільки послові або главі держави. Але мій водій, старший сержант Анатолій Геворкян, красивий і могутній, як Давид Сасунський, не хотів і слухати про якісь там права і до прапорця додав ще зірки на передніх дверцятах. „Хто переможці? — кричав він. — Може, то не ми переможці?“ Від Бергіш-Гладбаха до Дельбрюка треба було їхати прямою широкою вулицею, обставленою віллами, ресторанами, фотосалонами, перукарнями, магазинчиками, правобіч, у глибині негустого парку стояв там червоний цегляний палацик, зайнятий майором Гарвеєм і його штабом, але ми ніколи не заїздили за майором, не чекали його, бо кожен добирався до Дельбрюка самостійно і в зручний для нього час. Далі ми звертали праворуч і проїздили повз величезний табір есесівців, розташований у колишніх казармах мотострілецької дивізії. Есесівців там було двадцять чи й усі тридцять тисяч, їх охороняв англійський батальйон, а до цього тут уже побували французький і американський батальйони, але французи втрималися лише місяць, бо німецькі дівчата примудрилися переполовинити батальйон, нагородивши палких французів підступним даром богині Венери, американці виявилися стійкішими, володіючи необмеженими запасами таблеток червоного стрептоциду й порошка ДДТ, який убивав усе живе й мертве, але після Потсдаму, коли сюди прийшли англійські війська, вони залюбки віддали своїм англо-саксонським побратимам оце ненависне, розкричане, заволохатіле (чомусь усі ці голубоокі арійці зненацька обросли чорними густими бородами, і блондинів між ними наче й не бувало) ройовисько, можливо, найтяжчих військових злочинців усіх часів. Англійський батальйон ніс службу взірцево, чари