Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

— Може, покличемо майора Михна? — запропонував я. — і капітана Попова теж годилося б.

— З безпартійними не п-п’ю, — проплямкав Козурін, тягнучи до себе бокал з коньяком. — Так-ких фронтовиків, як т-ти, капітан Сміян, л-люблю й п-поважаю, а всіх ц-цих т-табірників, в-ворож-жий елемент я б с-стріляв!

— Ну-ну, — гмикнув я зневажливо. — Запізнився ти з своїм стрілянням! Стріляти треба було раніше в тих, хто міг дати здачі,— у фашистів. А тепер — молодець проти овець.

— Т-ти мене ще не знаєш, — белькотав Козурін, — але ще взнаєш!..

Він скис після перших двох бокалів, весь заслинився, осоловів, але вперто пив далі, поліз до мене обійматися і навіть цілуватися, вишльопував губами мені над вухом:

— К-капітан, х-хочеш знати п~правду?

— На хрена мені твоя правда! Ти губи витри, а заодно й соплі!

— Ні-ні, ти послухай… Ти послухай, щоб н-не думав… Ти д-ду-маєш, я — гвардія?

— Яка з тебе гвардія? Соплі втри!

— П-правильно! Гвардія — це для маскування. Б-бо я не просто л-лейтенант — я лейтенант держбезпеки. Ч-чув?

— А що це за хреновина?

— Ц-це вище май-йора. Ясно? А т-ти тільки капітан… Так що п-попрошу!..

— Чхати я хотів на твоє липове майорство!

— Не р-раджу, капітан. Рідний мій дядько знаєш де? Не знаєш! Він г-генерал у с-самого Лаврентія Павловича Берії. Ясно? К-комісар держбезпеки… Т-тому просив би…

Він зсунувся з стільця під стіл, я ще додав йому навздогін ногою, тоді покликав Коляду, звелів:

— Прибери й доглянь наше начальство. Ти це вмієш.

Гидко було мені на душі і не хотілося жити. Хто я і що? Бойовий офіцер, переможець, краса і гордість свого народу, чи жалюгідний попихач всіх оцих дурасів і козуріних і самого господа бога?

Козуріна прислали до нас на зламі літа, коли з прирейнської зони, власне, закінчувалася відправка ешелонів. Ми вивезли людей з найбільших збірних пунктів, тепер підчищали простір од Бонна до Дюссельдорфа, знаходили маленькі табори, приховувані англійською адміністрацією або ж просто ніким не помічені, ешелони з Дельбрюка відходили тепер не щодня (і не по три-чотири, як місяць тому), не похапцем, без метушні й сум’яття, а чітко, розмірено, з суто англійським педантизмом ф навіть, сказати б, занудливістю.

Тоді машини знай підвозили наших людей, і все відбувалося за принципом „Давай-давай!“, до вагонів напихалося іноді удвічі більше норми, бо ж їхати недалеко, вже вночі поїзд буде біля Ельби, а там уже радянська зона, вважай, домівка, то хто б тут дбав про якісь норми, зручності, комфорт або порядок. Тепер все обставлялося з суворою урочистістю, що дивним чином поєднувалося з дріб’язковою прискіпливістю.

Вагони завантажувалися репатріантами не всі одразу і не напхом, а по одному, повільно, спокійно і під пильним контролем. Ешелон подавали на рампу з щільно зачиненими вагонами, двері відсувалися тільки в тому вагоні, до якого підходила союзницька комісія, і тільки тоді починалося священнодійство. Репатріант (коли це було подружжя або й ціла родина, то всі вони разом) підходив (без речей) до майора Гарвея і пред’являв свою облікову картку. Картки ці сотворили ще американці, бо до Потсдамської угоди тут була їхня зона і весь облік визволених з концтаборів, цілком закономірно, припав на їхню долю. Треба сказати, що американці прибули на Рейн не з порожніми руками. Якісь адміністративні мудрагелі ще в Штатах вигадали облікові картки для всіх іноземців у визволених районах Німеччини, там же, в Штатах, видрукували їх у мільйонах примірників і привезли сюди разом з боєприпасами, сухим молоком фірми „Гаррісон бразерс“ з Чікаго, яєчним порошком фірми „Уокер енд Меррімейкер“, Кінгс-галетами і свинячою тушонкою і „Тондлабама“ — консервованою картоплею в десяти кілограмових банках. Картки являли собою чотирикутник білого глянцевого картону завбільшки в дві долоні з запитаннями англійською мовою (примусове залучення до атлантичної цивілізації!), запитаннями майже стандартними, нейтрально статичними, за винятком одного-єдиного. Питалося там про речі звичайні: прізвище, ім’я, рік і місце народження (докладно), сімейний стан, освіта і професія — все, як належалось. Не цікавилася американська картка національністю, соціальним походженням, партійністю, байдуже було їй, чи маєте родичів за кордоном і що ви й ваші батьки робили до жовтневої революції і після неї, але зовсім несподівано запитувала про таке, що не могло примаритися радянській людині в найкошмарнішім сні, запитувала обурливо, провокаційно, протизаконно: куди хочете їхати? Коли я вперше побачив цю картку і мені переклали оте запитання, я не те що обурився, а просто озвірів. Яке мали право імперіалісти допитуватися в радянських людей, куди вони хочуть їхати? і взагалі, що це означає: хочу — не хочу? Всі повинні повертатися на батьківщину, їхати додому, до рідної хати — це ж ясно й малій дитині! Спробував би хтось підкинути мені таке провокаційне запитаннячко на фронті! Ну, тут не фронт, війна закінчилася, але ж принципи й ідеали наші не відсунуто кудись до тьоті Моті, вони утвердилися і засяяли в променях Перемоги ще сліпучіше. Тут уже й не обурюватися, не протестувати, не розводити словесної піни, а вихоплювати пістолет і стріляти а цю паскудну картку з її зміїним сичанням, з її кудиканням-закудикуванням! Такий був перший відрух моєї душі, та все ж я стримався, стріляти не став (не прострелиш усіх мільйонів американських карток), а як і личило повноважному представникові радянського командування на території, окупованій американськими військами, заявив офіційний протест підполковнику Сейсу, з яким контактував на той час.

Сейс мав ферму в Техасі, щось там тисяч з двадцять голів худоби, і все допитувався, яка в мене ферма (я сказав, що теж із селян), а я загадково відсмїювався, бо не станеш же хвалитися маминою коровою, поросям і собакою Рябком на цепку біля хати. Фермерська психологія не дала змоги Сейсу одразу збагнути причину мого обурення, коли ж нарешті він дотумкав, то не став читати мені лекції про так звані американські свободи (їдь куди хоч, роби що хоч, їж або не їж, співай або плач — президентові до лампочки!), а вдався до суто фермерських пояснень.

— Кожен таврує свій скот як хоче, — сказав Сейс, — той вогнем, той металічними бирками, ще інший ляпає фарбою.

— Люди — не худоба, — нагадав я американцеві.

— Право власності не обговорюється. Кожен дурень у себе хазяїн. Може, ця тилова наволоч навмисне вигадує такі запитаннячка, щоб доводити вас до сказу, а ти плюнь і розслабся. Як у вас там щось кажуть про гігієну?

— Дотримуйся гігієни?

— От-от! — поляпав мене по плечу Сейс.

Звичайно ж я не вспокоївся і написав сповнений вулканічного клекоту рапорт в Ізерлон, але звідти