Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Ми повинні зареєструвати її. Якщо, звісно, ти досі хочеш визнати її своєю.

— Певне, що так! А як інакше! Я… я розумію, що вчинив погано, що припустився непростимої помилки, але, може… може це можна виправити. Я б хотів брати участь у вашому житті, я…

— Що, покинеш навчання в Лондоні? — із цікавістю запитала Лінка.

— Ні, ну, ти що… Це не найкраща ідея. Але ти можеш приїхати до нас із малою…

— Звісно! Може, ще й твоя тітка її доглядатиме, га?

— Ні, але ж є якісь дитячі ясла. Ти б могла там учитися…

— Ні, — відповіла Лінка.

— Ні?

— Ні, Адріане. Бо так склалося, що я більше тебе не кохаю. І жодні твої обітниці цього не змінять.

— Але ж є дитина!

— Дитина була вже давно. Вона була тут, — Лінка вказала на свій живіт, — а тепер ось тут. Але вона була. І тоді ти чхати на нас хотів. Я тобі анітрохи не вірю, а крім того, я просто тебе не кохаю.

— Це він, правда? — Адріан кивнув на зачинені двері. — Він до тебе приклеївся.

Лінка почала сміятися.

— Приклеївся? Він був поруч, коли я цього потребувала. Відвіз мене в пологовий. Підтримував. А ти? Що ти зробив? Він, на відміну від тебе, — добра людина.

— Але ж кожен може змінитися, Лінко.

— Ні, справа не в ньому, — відповіла вона. — Між нами нічого не було. Це мій друг. Йдеться не про нього, а про тебе. Я більше тебе не хочу, Адріане. Просто не хочу! Але Єву можеш бачити. Я буду дуже рада, якщо вона матиме гарні стосунки з батьком. Я не створюватиму тобі проблем. Як довго ти ще пробудеш у Варшаві?

— Тиждень.

— Тоді я запишу нас до відділу реєстрації новонароджених.

Оскар відстрибнув з-під дверей, коли обурений Адріан вийшов.

Лінка сиділа зіщулившись, затуливши обличчя долонями.

Оскар теж не був дуже радісним. Чув, що вона сказала. Справа не в ньому. Це мій друг. Звичайно.

— Агов, — сказав. — Зробити тобі чаю? — він щосили намагався не показувати, як йому прикро.

— Так… Я б випила чогось теплого.

— Зажди.

Пішов на кухню й за мить приніс чашку з паруючим напоєм.

— Подумай, Лінко, — порадив він. Усупереч собі, та інакше не міг. Може, так буде найкраще, якщо все скінчиться.

Щоб усі ці ідіотичні думки нарешті перестали його мучити… — Він — батько дитини. Може…

Лінка сьорбнула чаю, попекла собі піднебіння, а тоді усміхнулася й глянула на Оскара.

— Підслуховував?

Дивно. Вона не виглядала сердитою. Ані відчуженою. Ані непривітною.

— Так. Пробач, але я хотів… бути поруч. Якби щось сталося. Ну, якби… розумієш…

— Я сказала неправду. Про те, що ти тільки друг, — мовила Лінка, помітивши його непевність. — Ти сам знаєш, що це не так. Та решта була правдою. Що я більше його не хочу. Йдеться про те, що існує між нами… якщо це щось існує. Це геть інше. Хоча це й неможливо… Ну, розумієш, так, щоб серйозно… — останні слова Лінка проказала ледь тремтячим голосом, і серце їй закалатало сильніше.

— Я… — власне, Оскар не знав, що хоче сказати. Він був цілковито збитий з пантелику.

— Коли Адріан приїхав у грудні, і ми побачилися, я вже тоді розуміла, що все перегоріло. Але думала, що, може, для дитини так буде краще. Щоб ми помирилися, щоб дитя мало повну сім’ю. Якби він тоді щось зробив, може, я б ще до нього повернулася. Але тепер приїздить і каже, що ми начебто можемо бути разом. Але від Лондона він не відмовиться. Ти ж чув, що він сказав?

— Так. Чув.

— Мені здається, що в будь-яких стосунках є межа помилки. І коли цю межу переступити, то вороття немає. Тоді вже нічого не можна склеїти докупи.

— Справді? — спитав Оскар.

— Справді. Знаєш, я десь читала, що дати комусь другий шанс — це… ну, похвально. Але дати третій — значить бути ідіотом. А я не хочу бути ідіоткою.

— То й добре. Але… Знаєш, що? — сказав Оскар. — Щодо одного ти не маєш рації. Чому ти сказала, що для мене це несерйозно?

— Дай спокій. Тобі дев’ятнадцять років, перед тобою все життя. Нащо тобі зв’язуватися з дівчиною, у якої є дитина.

— Припини. Дитина мені не заважає. Я не такий.

— Усі так кажуть, але ти ж знаєш.

— Ні, не знаю. Усе від тебе залежить.

Лінка зітхнула. Ні, у це вона повірити не могла. Та це не значить, що вона не потребувала почуттів, близькості. І подумала, що нехай станеться те, що має статися. Побачимо. Але на сьогодні досить з неї серйозних розмов.

— Гаразд, досить на сьогодні всіх цих справ, — засміялася Лінка. — Відчуваю, що це вже занадто. Я б воліла подивитися з тобою якусь комедію. Бодай трохи пожити нормально. Я дуже втомилася.

— Що ж, я чула, що ти прогнала Адріанчика, — сказала Наталія. — У всій родині аж гуде! Мовляв, хлопчина покаявся, хотів повернутися…

— Це він так розповідає? — спокійно запитала Лінка й лягла на підлогу, тримаючи телефон біля вуха. Їй боліла спина від незручної пози під час годування.

— Авжеж. А що?

— Ну, це не зовсім так. Він начебто щось і казав, що ми б могли, якщо я приїду до Лондона… Розумієш, не йшлося про його повернення сюди.

— Ну, але ж у Лондоні класно. Чого ти власне хочеш?

— Не жартуй. Що б я там робила? Сиділа з дитиною й чекала, доки він повернеться з лекцій? З його жахливою тіткою? Знаєш що? Я йому анітрохи не вірю. І не хочу ніде виїздити. Тут мої рідні й друзі. Крім того, я більше його не кохаю. Не хочу його, що б він не казав.

— Та воно так. Загалом, це його провина.

— Мабуть, що так.

— І, звичайно, всі страшенно пліткували про Оскара, — Наталія стишила голос. — Ну, розумієш, що він у тебе живе.

— Аякже, — засміялася Лінка. — Так-так, живе в моїй кімнаті. Ну й нехай собі пліткують, дуже добре. Ти ж знаєш, що він мій друг.

— Не дуже я знаю. Ти що, який він тобі друг… Відвіз тебе в пологовий, весь час приходить до тебе, видно, що він тобою переймається…

— Знаю. Може, між нами щось і є. Чи буде. Боюся, щоб не зурочити. Гадаю, жоден хлопець не хотів би брати на себе такої відповідальності.

— Послухай, якщо він у тебе закохався, то кохатиме навіть із трійком